← До каталогу

Борг

даркборгконтрольrough~21 хв
Борг
Дарк Сторі

Частина перша. Борг

Батька поховали в четвер, під дрібним листопадовим дощем, який так і не наважився стати справжнім. Людей прийшло мало: кілька сусідів, двоє хлопців із майстерні, тітка Галя з Черкас. Вона плакала голосніше за всіх, а між схлипами двічі встигла спитати, на кого записана квартира. Я стояла з парасолькою, яку ніхто не тримав над труною, і дивилась на мокру глину біля черевиків. Думала не про нього. Думала про ковбасу в холодильнику, яку він купив у понеділок, — і що я її викину, бо не зможу відрізати жодного шматка.

Він був із тих батьків, які все вміють руками й нічого — словами. Коли мама пішла, мені було дев’ять, і він навчив мене не плакати, а міняти свічки запалювання. Я виросла в його майстерні на Городоцькій, серед токарних верстатів, стружки й радіо, яке завжди ловило одну хвилю. Він називав мене «малою» навіть тоді, коли я вже вела йому всю бухгалтерію. А про гроші говорив одне: «Не твій клопіт, Софійко. Я розберуся».

На дев’ятий день мене викликав нотаріус. Контора була там же, на Городоцькій, через три будинки від майстерні, у кабінеті, де пахло папером, пилом з принтера й розчинною кавою. Він поклав переді мною теку. Тоншу, ніж я чекала.

— Квартира на Франка в іпотеці, — сказав рівно. — Приміщення майстерні теж. Обладнання — під заставою за окремим договором. Позичальник — ваш батько як підприємець, кредитор — приватна особа, Савін Гліб Ігорович. Прострочення сто вісім днів. Ви єдина спадкоємиця першої черги. Якщо приймаєте спадщину, то приймаєте і її обтяження. Якщо відмовляєтесь — квартира все одно піде кредиторові, просто без вас.

Я дивилась. Батьків підпис, трохи скособочений, як завжди, коли він писав без окулярів. Сума, від якої в роті ставало пусто. Дата — за пів року до інфаркту.

— Він мені не казав, — сказала я.

Нотаріус знизав плечима: знати, що батьки кажуть дочкам, у його обов’язки не входило.

— Кредитор просив передати, що чекає вас завтра о десятій. Адреса в конверті. Якщо не прийдете, його юристи почнуть звернення стягнення. Це, повірте, буває швидко.

Я вийшла надвір і закурила під козирком аптеки. Руки не тремтіли, я просто не відчувала пальців. Повз мене пройшов трамвай, шостий, той, яким батько їздив на роботу, коли машина стояла в ремонті, тобто майже завжди. Він учив мене тримати удар. Про те, що удар може прийти в паперовому конверті з віконцем, не попереджав.

Ім’я Гліба Савіна я чула двічі. Перший раз батько кинув його п’яним, на кухні, як кістку під стіл: «Савін — то не банк, з ним можна по-людськи». Другий — коли торік навесні в майстерні з’явились нові верстати, німецькі, ще в плівці, і він ходив між ними з таким обличчям, наче знову виграв життя. Тепер я розуміла, що нічого він не виграв. Просто заклав усе, що мав, включно з дахом над моєю головою, і забув сказати.

Наступного ранку я вдягла чорну сукню з похорону — не для того, щоб сподобатись, а щоб не думати про одяг. Таксист довго петляв за Брюховичами, поки навігатор не вивів до високого паркану з темного металу. Ні вивіски, ні дзвінка, ні вікон на вулицю. Охоронець глянув у планшет, кивнув, і ворота від’їхали без звуку, ніби їх давно змастили саме до мого приїзду.

Будинок виявився не палацом, як я собі намалювала, а довгою сірою коробкою зі скла й каменю. Усередині пахло деревом і чимось зеленим, вологим. Його кабінет був на другому поверсі: мало меблів, багато повітря, стіл без жодного зайвого папірця. За його спиною тягнувся зимовий сад під скляним дахом — лимонні дерева в діжках, папороть, по склу стікали краплі. Він сидів за столом і не підвівся, коли я ввійшла. Років тридцять сім, може, сорок. Темне волосся, коротко підстрижене, сорочка без краватки, рукави підкочені до ліктів. Руки спокійні. Очі не злі — гірше, уважні.

— Софія Петрівна, — сказав він. Голос низький, без тепла. — Сідайте.

— Можна просто Софія. По батькові мене кличуть тільки в податковій.

— Тут ви теж поки що в податковій. Сідайте.

Я сіла: стояти було б дитячим бунтом, а не силою. Він посунув до мене копії договорів. Я вже бачила їх у нотаріуса, і він це знав, але все одно посунув — повільно, двома пальцями.

— Ваш батько брав у мене тричі. Перші два рази віддав, із запізненням, але віддав. Третій раз узяв під квартиру й під майстерню, бо банки йому вже не давали. Плюс особисте поручительство вашої тітки, яке, між нами, нічого не варте. Юристи люблять широкі формулювання. Я люблю, коли під ними щось лежить.

— Я нічого не підписувала.

— Ні. Ви просто дочка, яка живе в заставленій квартирі. Закон у цьому місці не романтичний. Борг є. Того, що лишилось після вашого батька, на нього не вистачає. Ринок верстатів зараз, м’яко кажучи, не найкращий. А ви — вміла, з освітою, і, як я знаю, саме ви останні два роки зводили йому баланс.

Я коротко засміялась.

— То я тепер актив?

— Ви — єдине, що в цій історії ще можна зберегти, якщо не робити дурниць. Квартиру я можу забрати за кілька тижнів. Майстерню — швидше. Вас на вулицю закон теж пустить. Мені це нецікаво.

— А що цікаво?

Він склав пальці разом. Обручки не було. Годинник був — простий, на шкіряному ремінці, з тих, що коштують як мій річний заробіток і не хочуть цього показувати.

— Мені цікаво, щоб борги не висіли мертвим вантажем. І щоб люди, які мені винні, не зникали. Тому пропоную структуру. Ви переїжджаєте сюди. Працюєте в обліку моєї компанії, не секретаркою на каву, а нормально, офіційно, зі ставкою. Частина зарплати йде в погашення, решта — вам. Квартиру не чіпаємо, поки ви виконуєте умови. Майстерню закриваємо або продаємо, як я скажу. Спите в кімнаті, яку я визначу. Не зникаєте. Не брешете. Не шукаєте «виходи» через адвокатів, яких я все одно перекуплю.

— Це тюрма.

— Це дім, з якого вас не виселять. Різницю відчуєте, якщо спробуєте винайняти кімнату на Сихові на те, що лишиться після торгів.

Я дивилась на нього й шукала жорстокість. На поверхні її не було. Він не підвищував голосу, не всміхався, як лиходій у серіалі. Просто розкладав моє життя, як таблицю, по колонках, і, здається, навіть не помилявся в цифрах.

— А якщо я скажу «ні»?

— Скажете. Я заберу квартиру й майстерню, і більше ви мене не побачите. Це теж варіант. Багато хто його обирає, а потім дивується, що я не телефоную спитати, як справи.

У кабінеті стало тихо. Десь унизу стукнули двері, у саду скрапнуло з листка на камінь. Я подумала про батькову чашку з тріщиною біля ручки, з якої він пив тільки чай із чебрецем. Про запах машинного масла, що в’їдався в мої пальці так, що його не брав жоден крем. Про пані Олю з сусідньої квартири, яка досі приходить позичити сіль, хоча сіль у неї є. Подумала — і зрозуміла, що мені нікуди піти так, щоб це не виглядало падінням.

— Я не буду спати з вами за квартиру, — сказала я.

Він кивнув, наче почув прогноз погоди на завтра.

— Я не торгуюсь тілом у договорі. Якщо ляжете — це буде не оплата. Це буде тому, що я так вирішив, а ви лишились. Різниця важлива. Запам’ятайте її.

Щоки запекло, і не від сорому, а від злості: він говорив про це в майбутньому часі, як про поставку, яку вже узгодили.

— Коли переїжджати?

— Сьогодні. Речі зберете до вечора. Машина буде о сьомій. Свій телефон залишите. Новий дам я.

— Ви не маєте права.

— У мене є важіль. Право — окрема розмова, для людей, у яких є гроші на юристів.

Я встала. Він не проводжав мене до дверей, тільки сказав у спину:

— І ще, Софіє. Не треба ненавидіти мене красиво. Ненавидьте тихо. Так легше працювати.

О сьомій машина справді стояла під під’їздом, чорна, з увімкненими габаритами. Водій мовчав. Я кинула в багажник дві сумки: одяг, документи, ноутбук і батькову бензинову запальничку з вм’ятиною, якою він ніколи не дозволяв мені користуватись. Квартиру замкнула на обидва замки й довго тримала ключ у долоні, аж поки він не нагрівся. На сходах пахло чиїмись котлетами. Пані Оля визирнула, побачила сумки й нічого не спитала. Від цього було гірше, ніж якби спитала.

У будинку Савіна мені відвели кімнату на другому поверсі, в іншому крилі від його кабінету. Ліжко, шафа, вікно на старий сад за будинком — голі яблуні, мокра трава. Двері без замка зсередини. У ванній — нові щітки в упаковці, білі рушники, гель для душу без запаху. На тумбочці лежав телефон, простий, у контактах три номери: «Гліб», «Охорона», «Кухня».

О десятій він зайшов без стуку. У домашній сорочці, зі склянкою води. Зупинився біля дверей і оглянув сумки, які я так і не розібрала.

— Ти їла?

Перехід на «ти» він зробив так буденно, що я навіть не одразу помітила.

— Не голодна.

— Це не відповідь. Спустишся вниз, на столі є їжа. З’їси щось, щоб завтра не падати в офісі.

— Я вам не собака.

Він відпив води.

— Собака хоча б радіє, коли її годують. Ти поки що просто зла. Злість не скасовує вечері. Десять хвилин.

Я спустилась, бо воювати за тарілку було б смішно. На столі лежали запечений лосось, овочі, хліб із якоїсь хорошої пекарні, ще теплий. Усе занадто нормальне для в’язниці. Я з’їла кілька шматків, і кожен проходив у горло, як маленька поразка. Він сидів навпроти й не їв. Дивився. Не роздягав очима — вивчав, як вивчають документ перед тим, як підписати.

— Завтра о восьмій тебе забере Ігор. Офіс у центрі, на Липинського, третій поверх, відділ обліку. Катя все покаже. Одяг звичайний, не траур. Телефон з собою. Якщо хтось із батькових знайомих писатиме — покажеш мені. Це не шпигунство, а гігієна.

— Ви все контролюєте.

— Я контролюю те, що одного разу вже вислизнуло й залишило мені борг. Твій батько був м’який і любив ризик. Ти, здається, твердіша. Побачимо.

Уночі я не спала. Стеля була біла, рівна й чужа. За стіною ні кроків, ні телевізора, ні сусідського перфоратора, до якого я звикла за двадцять шість років. Тільки десь у трубах ледь чутно шуміла вода. Я лежала й слухала цю тишу, як слухають, чи не скрипнуть двері. Під ранок задрімала й прокинулась від власного серця.

Офіс виявився звичайним: open space, кавомашина, яка гуділа, як трактор, вазон із засохлою монстерою. Катя, руда, з олівцем у волоссі, говорила швидко й називала всіх «зайчику». Цифри були цифрами, і вперше за два тижні я зловила себе на тому, що просто працюю. Ніхто не дивився на мене як на заставу. Можливо, ніхто й не знав. Лише раз у коридорі я побачила його: він ішов із двома чоловіками в костюмах, сказав щось коротке, і вони засміялись трохи голосніше, ніж було смішно. Проходячи повз, він кинув:

— Обід о другій. У мене в кабінеті.

Я не встигла відповісти.

О другій він слухав мою доповідь про залишки на складі батькової майстерні так, наче я була найнятим аудитором. Ставив точні питання, на два з них я не знала відповіді, і він не дорікнув, тільки записав. До мене не торкався. На столі між нами стояли дві тарілки з супом, свою він так і не почав. Наприкінці сказав:

— Верстати продаємо наступного тижня. Ти будеш при передачі.

— Навіщо?

— Хочу, щоб ти бачила, як закривається те, до чого ти звикла. Інакше житимеш ілюзією, що воно ще твоє.

— Вам подобається ламати.

— Мені подобається, коли речі стоять на своїх місцях. Твій батько залишив по собі безлад. Безлад дорого коштує. — Він помовчав і додав, уже не дивлячись на мене: — Він добре працював руками. Це я знаю. Я бачив його деталі.

Це було перше, що він сказав про батька не як про боржника. Я не знала, що з цим робити, тому просто забрала теку й вийшла.

На другий вечір я довго стояла під душем і терла шкіру мочалкою жорсткіше, ніж треба, аж поки плечі не почервоніли. Коли вийшла, на ліжку вже лежала папка: графік роботи, пропуск і коротка пам’ятка «для внутрішнього користування». Пункт четвертий: «Виїзд за межі території — за попереднім погодженням». Я засміялась у порожню кімнату. Потім замовкла, бо сміх вийшов тонкий і якийсь не мій.

На третій вечір я все-таки спробувала вийти за ворота. Просто пройтись, подихати чимось, що не належить йому. Охоронець ввічливо попросив хвилинку почекати. Хвилин виявилось дві. Він вийшов без куртки, хоч було мокро й холодно, руки в кишенях штанів.

— Пізно.

— Я не у в’язниці.

— У тебе прогулянка без попередження. Це не заборона дихати, це правило. Хочеш піти — скажи зранку, з тобою поїде хтось з охорони. Не тому, що ти злочинниця, а тому, що поки висить борг, ти моя відповідальність.

— Ваша річ.

— Моя зона. Річ — це верстат. Ти жива, тому з тобою складніше.

Він розвернувся й пішов до будинку, не озираючись, наче точно знав, що я не рушу з місця. Я й не рушила. Стояла біля воріт, і злість свербіла під шкірою, як кропив’янка. А під нею ворушилось ще щось, чого я не хотіла називати: його голос уже звично сідав мені у вухо, і я впізнавала його кроки на сходах раніше, ніж він з’являвся.

Четвертий день я майже не пам’ятаю: таблиці, дощ, Ігор мовчки віз мене туди й назад, по радіо крутили щось старе, і я раптом розплакалась на задньому сидінні — вперше від похорону. Ігор зробив музику голосніше й удав, що не чує. Увечері Савін не прийшов вечеряти. Я сиділа сама за довгим столом і ловила себе на тому, що дослухаюсь до кожної машини за парканом.

На п’ятий день я розбила чашку. Ненавмисно, просто вона вислизнула з мокрих пальців, коли я мила її на кухні о пів на першу ночі. Він зайшов на звук, глянув на білі черепки на підлозі, потім на мої босі ноги серед фарфору.

— Стій.

Підійшов, узяв мене за лікоть, підняв і переставив на чисту плитку, як переставляють щось легке. Потім сам присів і зібрав осколки, мовчки, один за одним, у долоню. Коли випрямився, ми опинились занадто близько. Я вперше роздивилась його зблизька: лінію щоки, темну щетину, яку він не встиг поголити, тонкий білий шрам над бровою. І втому під очима, якої вдень не було видно.

— Відійдіть, — сказала я.

— Скажи це тихіше. І так, щоб сама повірила.

— Я вас ненавиджу.

— Знаю. Це чесно. Чесність — єдине, що я тут поважаю.

Він висипав черепки у відро й пішов. А я лишилась із пульсом у горлі й думкою, що ненависть мала б пахнути інакше — не його одеколоном із чимось гірким, як кора, і не теплом його руки, яке досі трималось на лікті.

На шостий день продали верстати. Покупці приїхали з Тернополя, двоє чоловіків у однакових куртках, довго мацали станини й торгувались за кожну сотню. Я стояла біля дверей і підписувала акти. Він не приїхав, тільки один раз написав: «Не віддавай фрезерний дешевше за вісімдесят». Я не віддала. Коли машина з верстатами виїхала, у майстерні лишились масляні плями на бетоні й батьків календар на стіні, з дівчиною на капоті, за позаминулий рік. Я зняла його, згорнула трубочкою й забрала з собою. Не знаю навіщо.

На сьомий день він прийшов у мою кімнату після одинадцятої. Я сиділа на підвіконні у футболці, з голими ногами й мокрим після душу волоссям. Він зупинився на порозі, оглянув мене одним довгим поглядом і сказав:

— Сьогодні спатимеш не тут.

Я зрозуміла одразу. Тіло зрозуміло ще швидше за голову.

— Ні.

— Двері в цій кімнаті я ламати не буду. Ти встанеш і підеш сама. Або завтра збираєш сумки. Квартира йде на торги, решта теж. Я не блефую. Ти бачила папери.

— Ви казали, що тіла в договорі немає.

— У договорі немає. Воно в рішенні. Я вирішив, що ти будеш у моєму ліжку. Ти вирішуєш, чи лишаєшся в цій історії взагалі.

Мовчання тягнулось. За вікном у старому саду шуміли мокрі яблуні. Я злізла з підвіконня, ноги були холодні. У голові стукало: піти. На вулицю. До тітки Галі в Черкаси, слухати, як вона рахує, скільки коштувала б квартира. В нікуди. А поруч стукало інше: я вже сім днів слухаю його кроки. Шукаю його в коридорі. І моя злість давно годується тільки ним.

— Якщо я піду з вами, це не означає, що я хочу.

— Я не питаю, чи хочеш. Питаю, чи йдеш.

Я пішла.

Його спальня була темніша за мою. Велике ліжко, мало світла. Він зачинив двері, але не замкнув. Підійшов, узяв край моєї футболки й підняв повільно, даючи час відштовхнути. Я не відштовхнула. Не тому, що погодилась, а тому, що відштовхнути означало б почати іншу війну, для якої в мене вже не лишилось ґрунту під ногами.

Футболка полетіла на крісло. Я лишилась у трусиках. Він оглянув мене без сорому. Не хвалив, не принижував словами. Просто дивився, як дивляться на річ, яку вже вирішили взяти.

— Лягай.

— Ви навіть не запитаєте.

— Запитаю, коли з’явиться сенс. Зараз сенсу немає.

Я лягла на спину. Простирадло було холодне. Він роздягнувся без поспіху. Тіло жорстке, без зайвого, шрам на ребрах, темна доріжка волосся донизу. Член уже важчав, наливався, поки він дивився на мої стегна. Я вперше побачила його голим і злилась, що не можу сказати, ніби мені байдуже. Байдуже не було. Було страшно й тісно в грудях, а низько в животі розливалось тепло, якого я не кликала.

Я відвернула обличчя до стіни.

Він повернув мене за підборіддя.

— На мене. Заплющиш очі — розплющу сам.

Його пальці спустились мені між ніг поверх тканини. Я смикнулась. Він не зупинився. Провів знову, повільніше, і я відчула вологу — вона вже була. Сором обпік сильніше за дотик.

— Ось, — сказав тихо. — Рот каже «ні». А тут інше.

— Це не згода.

— Це правда тіла. Згоду ти дала, коли переступила поріг. Далі буде жорстко. Скажеш «стоп» — зупинюсь, і завтра збираєш речі. Одне слово. Або лишаєшся і приймаєш так, як я беру.

Я дивилась йому в очі. Шукала там садиста. Знайшла тільки холодну ясність.

— Не кажіть «стоп» за мене, — вичавила я.

Він стягнув трусики одним рухом, розвів мені коліна й увійшов одразу, глибоко, без обережної прелюдії, на яку я, дурепа, все одно чекала. Повітря вибило з грудей. Було тісно й мокро водночас. Біль змішався з розтягненням, із жаром, із тим гидким полегшенням, що нарешті сталося те, навколо чого ми ходили сім днів.

Він не питав, чи мені добре. Почав рухатись рівно, глибоко, тримаючи мене за стегно так, що пальці лишали сліди. Кожен поштовх зсував мене вгору по ліжку. Я вчепилась у простирадло. Стогін вирвався сам, і я прикусила губу, щоб не випустити наступного.

— Не мовчи з гордості, — сказав він над вухом. — Я хочу чути, що з тобою робиться.

— Ідіть… ви…

Він підхопив мою ногу під коліно, склав мене глибше, зайшов під іншим кутом — і я зірвалась на короткий крик. Він влучив туди, де тіло вже не слухало гордості, і почав товкти саме туди. Жорстко. Розмірено. Без ніжності й без люті, як роботу, яку вирішив зробити добре.

Я ненавиділа його. Ненавиділа свої стегна, які самі піднімались назустріч. Ненавиділа вологі звуки між нами. Ненавиділа те, що дивилась йому в обличчя й не могла відвести очей.

Він вийшов, перевернув мене на живіт, підняв за стегна й увійшов знову, ще глибше. Одна рука лягла мені на потилицю й притиснула щокою до подушки. Не душив — фіксував. Друга шльопнула по сідниці. Різко. Потім ще раз. Шкіра запекла.

— Це не покарання, — сказав він. — Це щоб ти пам’ятала, де спиш.

Я стогнала в подушку, вже не стримуючись. Він трахав жорстко, швидко, добираючи глибину так, наче хотів вибити з мене останній аргумент. Ліжко глухо билось об стіну. Мої пальці зім’яли край простирадла. Між ніг було мокро аж до стегон — соромно було це чути, а ще соромніше розуміти, що йому, здається, саме це й було потрібно: не моя ніжність, а моя правда без слів.

Він нахилився й провів зубами по моєму плечу, не цілуючи.

— Скажи, хто тут вирішує.

Я мовчала. Він ударив глибше, і слово випало саме.

— Ви.

— Повністю.

— Ви вирішуєте. Глібе.

Його ім’я на моєму язику виявилось небезпечнішим за стогін. Він це помітив і прискорився.

Оргазм накрив раптово, підло, без дозволу моєї голови. Я стиснулась навколо нього, затрусилась і почула, як він видихнув крізь зуби — єдиний звук, схожий на задоволення.

Він не зупинився. Пройшов крізь мій оргазм, поки не стало занадто, поки я не почала смикатись і шепотіти «чекайте». Тоді сповільнився, але не вийшов. Нахилився до вуха.

— Чекати не буду. Ти в моєму ліжку. Дотерпиш.

Кілька глибоких, важких поштовхів — і він кінчив у мене. Гаряче, щільно, без жодного питання про презерватив. Я відчула, як мене наповнює, і зрозуміла ще одну річ, якої він не проговорював: він не питає, бо вже вважає це своїм правом.

Він вийшов, провів долонею між моїх ніг, зібрав те, що витікало, і розмазав по внутрішньому боці стегна, як ставлять мітку.

— Завтра вранці спустишся снідати. Не лежатимеш тут і не збиратимеш із себе образи. Образи залиш. Тіло помиєш. О восьмій машина.

Він ліг поруч, не притискаючись. Не гладив мене по волоссю, не казав, що я хороша. Просто заплющив очі, і за хвилину його дихання вирівнялось, наче нічого особливого не сталось.

Я лежала на животі, мокра між ніг, із відбитками пальців на стегнах і з пульсом, який досі бився там, де він щойно був. Дивилась у темряву. Сльози стояли близько, але я їх не пустила: плакати при ньому означало б віддати йому ще й це.

Десь за годину він повернувся на бік і, не розплющуючи очей, сказав:

— Якщо вночі підеш у свою кімнату, я не зупиню. Але тоді більше не повертайся в це ліжко сама. Або тут, або будеш сусідкою по будинку, поки продаємо квартиру. Середини не буде.

Я не встала.

Чесніше за це я нічого за тиждень не зробила. І гірше, мабуть, теж.

Під ранок я прокинулась від того, що його рука лежала в мене на талії — важка, гаряча. Він спав, і уві сні обличчя в нього було молодше й чомусь стомлене, з тією самою втомою, яку я бачила вночі на кухні. Я могла зняти його руку. Не зняла. Дивилась на шрам над бровою й думала, що батько віддав не квартиру. Він віддав мене людині, яка навіть не вдає доброї. І найдивніше — мені вперше за багато місяців не треба було вгадувати, де правда, а де «я розберуся, Софійко».

Правда спала поруч. І вже вважала мене своїм боргом, який не списують.

Уранці на кухні пахло кавою. Він сидів з телефоном, у свіжій сорочці, наче вже кілька годин був на ногах, і кивнув мені на стілець.

— Сідай. Їж. В офісі сьогодні буде довгий день. Увечері будь удома до восьмої. Якщо затримаєшся — напиши.

— Ви завжди так розмовляєте після того, як…

— Після того, як трахаю? Так. Листів від мене не чекай. Я не робитиму з цього історію кохання. Ти живеш у мене, спиш зі мною, працюєш. Борг висить. Решта — потім, якщо заслужиш.

— Заслужу що?

Він підвів очі. Уперше за ранок подивився так, наче бачить не рядок у таблиці.

— Щоб я захотів залишити тебе навіть тоді, коли цифри зійдуться.

Я опустила погляд у чашку. Руки не тремтіли. Між ніг іще тягнуло. На шиї, здавалось, лишився його запах, хоч я милась довго, майже до опіку.

У машині я зловила себе на тому, що шукаю в дзеркалі не синці, а чи видно на мені цю ніч. Злість на себе вже була знайома, стара, як батьків календар у сумці. А нижче за неї сиділо інше: я хотіла вечора. Не миру й не ніжності. Його дверей. Його голосу, коли він каже «лягай». Його жорстких рук, які не питають і саме тому, якимось дивним чином, не брешуть.

Борг батька мав ім’я, дім і ліжко.

А я вже була в усіх трьох.

Авторська історія «Нічних історій». Копіювання без дозволу заборонене.