Віка лишалася в мене ночувати разів двадцять за ці дев'ять років. Після вечірок, після розставань, після того разу, коли в неї в квартирі прорвало трубу. Вона завжди спала в моєму ліжку, а я — на дивані. Завжди. Так було заведено ще з другого курсу, коли я, п'яний і закоханий, поліз її цілувати, а вона поклала мені долоню на груди й сказала: «Максе. Ти мій найкращий друг. Не псуй».
Я не псував. Дев'ять років не псував.
Того вечора вона прийшла з пляшкою червоного й пакетом мандаринів.
— Я розійшлась з Ігорем, — сказала вона з порога. — Не співчувай. Наливай.
Я налив. Потім ще. Ми сиділи на підлозі в залі, спинами до дивана, ноги на ковдрі, по телевізору без звуку йшов якийсь серіал, і Віка розповідала, чому Ігор — мудак.
— Знаєш, що найгірше? — Вона крутила келих за ніжку. — Не те, що він брехав. А те, що з ним було нудно. У ліжку нудно, Максе. Півтора року. Я думала, це я така. Що зі мною щось не так.
— З тобою все так.
— Звідки ти знаєш? — Вона глянула на мене поверх келиха, і щось у цьому погляді було не зовсім дружнє. — Ти ж ніколи не перевіряв.
Я засміявся, щоб не відповідати. Вона теж засміялась. Але очей не відвела.
— Ні, серйозно, — сказала вона. — Розкажи мені. Як у тебе з цим? Ти ж про своїх ніколи нічого не розказуєш. Я про Ігоря тобі все вивалюю, а ти мовчиш, як партизан.
— Що тобі розказати?
— Ну… — Вона підібгала ноги, сіла до мене боком. — Що ти любиш. У ліжку. Тільки чесно.
— Віко, ти п'яна.
— Трошки. Тому й питаю. Тверезою не наважилась би. — Вона штурхнула мене коліном. — Ну? Ти ніжний? Повільний такий, зі свічками? Я б на тебе так подумала.
— Ні, — сказав я. — Не ніжний.
Вона завмерла з келихом біля губ.
— А який?
Я подивився на неї. Вино, мабуть, і в мені теж говорило, бо я сказав правду.
— Я люблю, коли жінка спершу довго ходить навколо, а потім сама просить. А коли просить — я вже не питаю. Я беру. Довго. Так, що вона наступного дня сидіти рівно не може.
Віка повільно поставила келих на підлогу. На щоках у неї з'явилися червоні плями — від вина чи ні, я не знав.
— Оце ти зараз серйозно?
— Ти просила чесно.
— Ти ніколи так не говорив.
— Ти ніколи так не питала.
Вона помовчала. Потім узяла мандарин, почала чистити, не дивлячись на мене.
— Ігор завжди питав, — сказала вона тихо. — Кожні дві хвилини. «Тобі добре? А так добре? А можна?» Я хотіла закричати: та візьми ти вже мене, нарешті, як мужик, а не як соціальний працівник.
— А ти йому казала?
— Ні. Соромно було. — Вона відкусила дольку, сік бризнув їй на губу, вона злизала. — А тобі б сказала.
У кімнаті стало дуже тихо. Навіть холодильник на кухні наче замовк.
— Віко.
— Що?
— Ти дев'ять років казала мені «не псуй».
— Я пам'ятаю. — Вона нарешті підняла очі. — Я тоді була дурна. І боялась. Ти був єдиний нормальний чоловік у моєму житті, і я не хотіла тебе втратити, як усіх інших. — Вона облизала пальці від мандаринового соку, повільно, по одному, і я зрозумів, що вона робить це навмисне. — А зараз мені тридцять, я сиджу в тебе на підлозі, у мене мокрі трусики від однієї твоєї фрази, і я думаю: а чого я, власне, чекаю?
Я не поворухнувся.
— Скажи це ще раз. Тверезіше.
— Я не п'яна, Максе. Я сміливіша. Це різне. — Вона підсунулась ближче, так, що її коліно лягло на моє стегно. — Ти сказав, що жінка має сама попросити. Так от. Я прошу.
— Що ти просиш?
Вона засміялась — нервово, хрипло.
— Ти знущаєшся.
— Так. Кажи.
Вона нахилилась до мого вуха. Від неї пахло вином, мандаринами і чимось солодким від шиї.
— Я хочу, щоб ти мене трахнув. Отак, як ти щойно розповідав. Щоб не питав. Щоб я завтра сидіти не могла. Досить?
Я взяв її за підборіддя й повернув обличчям до себе.
— Останнє, що я спитаю за цю ніч. Ти точно цього хочеш? Бо потім я питати не буду.
— Точно, — видихнула вона. — Боже, точно. Якщо що — я скажу «Ігор». Найнесексуальніше слово, яке я знаю. Почуєш — зупинишся.
— Домовились.
І я її поцілував.
Не так, як тоді, на другому курсі, — несміливо й мокро. Я поцілував її так, як дев'ять років хотів: глибоко, з язиком, тримаючи за потилицю, щоб не відсторонилась. Вона застогнала мені в рот і вчепилась у мою футболку обома руками.
— Нарешті, — прошепотіла вона, коли я відпустив. — Нарешті, блядь.
— Знімай светр.
— Що, отак одразу?
— Я сказав — знімай.
Вона подивилась на мене широко розплющеними очима, і я побачив, як у неї тремтять пальці, коли вона береться за край светра. Під ним не було ліфчика.
— Ти прийшла до мене без ліфчика.
— Може, я на щось сподівалась, — сказала вона з викликом.
— Тоді ти довго збиралась.
Я поклав долоню їй на груди, стиснув — сильно, не обережно. Вона хапнула ротом повітря і вигнулась мені назустріч. Сосок під пальцями затвердів моментально.
— Ще, — сказала вона.
— Ти не командуєш.
— А хто командує?
— Я. — Я схопив її за волосся на потилиці, не боляче, але так, щоб вона відчула, і відхилив її голову назад. — Ти дев'ять років командувала. Тепер моя черга.
— О Боже, — прошепотіла вона. — Хто ти такий? Де мій Макс?
— Тут. Він завжди такий був. Ти просто не дивилась.
Я притулився губами до її шиї, прикусив шкіру під вухом, і вона заскиглила — тоненько, якось по-дитячому безпорадно і водночас так брудно, що в мене в джинсах стало тісно до болю.
— Встань.
Вона встала. Трохи похитуючись — чи то від вина, чи то від того, що коліна не тримали.
— Джинси.
— Максе…
— Джинси, Віко.
Вона розстебнула ґудзик, блискавку, стягнула їх разом із трусиками, ніби боялась, що як зупиниться, то передумає. Я сидів на підлозі й дивився на неї знизу вгору. На свою подругу, з якою ми ночами передивлялись «Друзів», з якою ділили одну шаурму на двох, з якою я сидів у лікарні, коли їй вирізали апендицит. Вона стояла переді мною гола, з мокрими стегнами, і чекала, що я скажу.
— Ти така гарна, що мене це бісить, — сказав я.
— Чому бісить?
— Бо я міг це бачити дев'ять років.
Я притягнув її до себе за стегна й притиснувся обличчям їй між ніг. Вона скрикнула, схопилась за мої плечі. Я лизнув її повільно, всією шириною язика, від низу до клітора, і відчув, як вона тремтить.
— Ти мокра, як…
— Не кажи, — простогнала вона. — Я знаю. Від мандаринів, мабуть.
Я засміявся просто в неї, і вона знову скрикнула від вібрації.
— Розстав ноги ширше.
Вона послухалась. Я тримав її за сідниці, впивався пальцями, і лизав — то повільно, то швидко, то брав клітор губами й смоктав, поки вона не почала смикатись. Вона говорила щось безладне: «так», «Боже», «Максе», «ще», «не зупиняйся», «я зараз впаду».
— Не впадеш. Я тримаю.
— Я хочу кінчити.
— Ні.
— Що?! — Вона подивилась на мене зверху, і в неї було таке обличчя, наче я її вдарив. — Чому ні?
— Бо ти кінчиш, коли я в тобі. Не раніше. — Я встав, розстебнув ремінь. — На коліна.
Вона опустилась на ковдру без жодного слова. Я спустив джинси, і її очі розширились.
— Ох, — сказала вона. — Ох. Оце ти від мене ховав?
— Ти не питала.
— Я тепер питаю. — Вона обхопила мене долонею, повільно провела вгору й униз. — Можна?
— Не можна. Треба. Відкрий рот.
Вона відкрила. Я поклав головку їй на язик і дивився, як вона змикає губи. Вона смоктала жадібно, невміло поспішаючи, ніби боялась, що в неї це заберуть.
— Повільніше. Дивись на мене.
Вона підняла очі. Мої пальці лежали в її волоссі, і я повільно, сантиметр за сантиметром, увійшов глибше. Вона подавилась, сльози виступили на очах, але вона не відсторонилась — навпаки, вчепилась мені в стегна й потягла до себе.
— Отак, — сказав я. — Хороша дівчинка. Ігор так не вмів, га?
Вона відірвалась, хапаючи повітря, з ниткою слини на підборідді.
— Не згадуй його зараз, бо я подумаю, що це стоп-слово.
— Пробач. Більше не буду.
— Будеш, — засміялась вона. — Ти ж сволота.
— Твоя сволота. Рот.
Вона знову взяла мене в рот, і цього разу вже повільно, як я казав, — глибоко, мокро, із тихими стогонами, від яких у мене підкошувались ноги. Коли я відчув, що ще трохи — і все, я витягнув член і підняв її за плечі.
— На диван. Рачки.
— Максе, я…
— Рачки, Віко.
Вона залізла на диван, стала на коліна, сперлась ліктями на спинку. Озирнулась на мене через плече, червона, розпатлана, з розмазаною тушшю.
— Ну давай, — сказала вона тихо. — Ти ж так цього хотів. Бери.
Я став позаду, провів головкою по її мокрій щілині — вгору, вниз, — не входячи.
— Скажи, чого ти хочеш.
— Ти знову?!
— Кажи.
— Я хочу твій член. — Голос у неї зірвався. — Всередині. Глибоко. Трахни мене, Максе, будь ласка, я не можу вже, я дев'ять років не можу…
Я увійшов одним рухом. До кінця.
Вона закричала — не від болю, а так, ніби з неї щось вирвалось, щось, що сиділо там дуже давно. Я тримав її за стегна і не рухався кілька секунд, відчуваючи, яка вона гаряча, тісна, як стискається навколо мене.
— Дихай, — сказав я.
— Я дихаю. Рухайся. Рухайся, благаю.
Я почав. Повільно, глибоко, виходячи майже повністю і входячи знову до упору. Вона стогнала на кожному поштовху, і з кожним поштовхом стогін ставав нижчим, брудним, справжнім.
— Тобі так подобається? — спитав я.
— Ти ж казав, що не будеш питати.
— Це не питання. Я хочу, щоб ти сказала.
— Подобається. Блядь, подобається. Сильніше.
Я схопив її за волосся і потягнув на себе, так що вона вигнулась у спині, і почав трахати її по-справжньому — швидко, жорстко, так, що диван бився об стіну, а її сідниці червоніли від ударів моїх стегон.
— Ось так ти мене хотіла? — говорив я їй у вухо. — Ось так, Віко? Щоб твій найкращий друг ставив тебе рачки на своєму дивані й трахав, як шльондру?
— Так! — Вона вже майже плакала. — Так, так, саме так!
— Скажи, хто тебе трахає.
— Ти.
— Хто «ти»?
— Макс. Мій Макс. Мій найкращий друг. Він трахає мене, як ніхто… ніколи… О Боже, Максе, я зараз…
— Ні. Ще ні.
— Я не можу!
— Можеш. Терпи.
Я сповільнився. Вона заскиглила, почала сама насаджуватись на мене, рухаючи стегнами, і я ляснув її по сідниці — гучно, дзвінко. Вона завмерла.
— Я сказав — терпи.
— Ти… ти мене вдарив.
— Ще хочеш?
Пауза. А потім тихо, ледь чутно:
— Хочу.
Я ляснув ще раз. І ще. На білій шкірі проступили червоні сліди моєї долоні, і Віка з кожним ударом стискалась навколо мене так, що в мене темніло в очах.
— Перевернись.
Я вийшов, і вона безсило впала на диван, перевернулась на спину. Я закинув її ноги собі на плечі й увійшов знову, дивлячись їй в обличчя. Я хотів бачити.
— Дивись на мене, — сказав я. — Не заплющуй очі. Я дев'ять років хотів побачити, яке в тебе обличчя, коли ти кінчаєш.
— Тоді дивись, — прошепотіла вона. — Дивись, бо я зараз…
— Тепер можна. Кінчай. Кінчай на моєму члені, Віко.
Я поклав великий палець їй на клітор і почав терти в такт поштовхам, і вона зірвалась. Тіло вигнулось дугою, пальці вчепились у мої передпліччя, рот розкрився — і вона закричала так, що, мабуть, почули сусіди на три поверхи вгору. Вона кінчала довго, хвилями, стискаючись навколо мене судомно, ритмічно, а я не зупинявся, трахав її крізь оргазм, і за першою хвилею прийшла друга, ще сильніша, і вона вже не кричала — тільки хрипіла моє ім'я й тремтіла всім тілом.
— Максе… Максе… я не можу… це… ще…
— Ще, — погодився я.
Я відчув, що теж на межі. Яйця підтягнулись, у низу живота все стислось у тугий вузол.
— Куди? — видихнув я.
Вона розплющила очі — мокрі, п'яні від оргазму, а не від вина.
— Всередину, — сказала вона. — Я на таблетках. Кінчи в мене. Хочу відчути. Хочу, щоб це було твоє.
Цього вистачило. Я увійшов до упору, притиснувся до неї всім тілом і кінчив — довго, з глухим стогоном, який вирвався з самого горла. Я відчував, як пульсую в ній, раз за разом, як наповнюю її, а вона обхопила мене ногами за поперек і тримала, не відпускаючи, і шепотіла: «так, так, усе, віддай мені все, до краплі», — поки мене не відпустило.
Ми лежали на дивані, мокрі, задихані. Телевізор досі мовчки показував серіал. На підлозі лежали мандаринові шкірки й порожня пляшка.
— Ну, — сказала нарешті Віка в мою шию. — Френдзону, здається, офіційно закрито.
Я засміявся.
— Шкодуєш?
— Тільки про одне. — Вона підняла голову й подивилась на мене. — Про дев'ять років. Ти мені їх тепер винен.
— Як я їх тобі поверну?
— Відпрацьовуватимеш, — сказала вона серйозно. — Щотижня. Мінімум. Ти ж обіцяв, що я завтра сидіти не зможу. А я поки що можу.
— Поки що, — сказав я і відчув, як знову твердну всередині неї.
Її очі розширились.
— Уже?
— Я ж тобі казав. Я довго.
— Ти сволота, — прошепотіла вона, усміхаючись.
— Твоя сволота, — нагадав я. — Рачки.
Коментарі