← До каталогу

Сонний ранок

рольова графантазіядругпісля вечірки~14 хв
Сонний ранок
Дарк Сторі

Останні гості пішли о пів на четверту — хтось ще довго шукав у передпокої свій шарф, а потім таксі нарешті забрало всіх. У квартирі стало тихо так, що чутно було, як гуде холодильник. Мій друг запропонував лишитися: їхати через усе місто сил уже не було. Ми стояли на кухні біля мийки, він мив склянки, я витирала. Від віскі в голові було тепло й легко, і ми були так близько, що я відчувала плечем, як він дихає. Він уже кілька разів за вечір затримував на мені погляд трохи довше, ніж треба. А я свого не відводила.

Я поставила склянку на полицю й, сама не знаю чому, поклала долоню йому на спину.

— Можна, я тобі дещо скажу? — спитала я. — Тільки не смійся.

— Не обіцяю.

— У мене є одна фантазія. Давно. — Я відчула, як горять щоки, і вирішила, що віскі все спише. — Хочу прокинутись від того, що ти вже… — я на мить замовкла, — …у мене в роті. А я вдаватиму, що сплю. Не розплющуватиму очей. І ти не зупиняйся, поки я не постукаю.

Він вимкнув воду. Повільно витер руки рушником і подивився на мене — уже без жодної усмішки.

— Віко. Ти зараз серйозно? Чи це віскі?

— Серйозно. Віскі тільки допомагає сказати.

— Ти точно цього хочеш? Не передумаєш уранці?

— Якщо передумаю — постукаю. — Я двічі стукнула нігтем по стільниці: тук-тук. — Ось так. По дивану. Двічі. І ти одразу зупиняєшся.

— Двічі по дивану — і я зупиняюсь, — повторив він тихо. — Домовились.

Він помовчав, а потім додав, ледь посміхаючись:

— А до того — ні?

— А до того — ні, — сказала я. — Навіть якщо я стогнатиму. Я ж спатиму. Сплячі не розмовляють. Тільки стукають.

Він засміявся низько, крізь зуби, і похитав головою.

— Ти розумієш, що я тепер усю ніч не засну?

— Ну то й не спи. Мені ж краще.

Він стояв так близько, що я бачила, як у нього на шиї б'ється жилка. На секунду мені здалося, що він зараз мене поцілує. Він не поцілував. Тільки підняв руку, провів великим пальцем по моїй нижній губі й так само тихо сказав:

— Тоді йди спати. Бо інакше я не дочекаюсь ранку.

Я лягла на дивані у вітальні — у футболці й джинсах, на боці, обличчям до кімнати, головою на подушці біля самого краю, накрившись пледом. Він пішов до спальні. Я довго лежала в темряві, слухала, як калатає серце, і думала, що він просто забуде. Або що я засну так міцно, що нічого не відчую. А потім таки заснула.

Прокинулась я від сухості в роті й тупого стукоту в скронях. Не до кінця — десь на межі, коли сон ще тримає, а тіло вже чує кімнату. У вікно сочилося сіре світло, ранок тільки починався. За тонкою стіною в сусідів бурмотів телевізор. І десь у квартирі прочинилися двері.

Кроки босих ніг по підлозі. Повільні, обережні. Зупинились біля дивана.

Я згадала кухню, його палець на моїй губі, «двічі по дивану» — і серце вдарило так сильно, що я ледь не розплющила очі. Не розплющила. Лежала. Дихала рівно. Це ж була моя гра. Мені й грати.

Він опустився на коліна біля дивана — я почула, як тихо хруснули суглоби, відчула тепло його тіла зовсім поруч. Обличчя торкнулося його дихання. Пахло зубною пастою й ледь-ледь — учорашнім віскі.

— Ти пам'ятаєш, про що ми домовились? — прошепотів він.

Я не відповіла. Тільки куточок губ сам собою смикнувся вгору — на якусь частку секунди. Я встигла стримати усмішку, але він побачив. Я почула, як він тихо видихнув, майже засміявся.

— Пам'ятаєш, — сказав він сам собі. — Добре. Спи.

Його великий палець ліг мені на нижню губу. Так само, як учора на кухні. Повільно провів від куточка до куточка. Я тримала губи м'якими, розслабленими — як у сплячої. Він натиснув трохи сильніше, і палець ковзнув усередину, по зубах, по язику. Я не ворухнулась. Тільки язик зрадницьки притиснувся до подушечки.

— Тихо, — прошепотів він. — Ти ж спиш.

Найважче було не відповідати. Тіло хотіло всього одразу: розплющити очі, подивитися на нього, обхопити його палець губами, потягнутися назустріч. Я лежала й рахувала свої вдихи — раз, два, три, — і рахунок збивався щоразу, коли він ворушив пальцем.

Щоки в мене горіли. Сором був гарячий, липкий: це я все вигадала, я сама попросила, і тепер лежу й удаю, ніби нічого не відчуваю, а він знає, що відчуваю, і грає за моїми правилами. Від цього думки плуталися. Унизу живота розливалося тепло, між ногами ставало волого, і я з усієї сили намагалася не стиснути стегна.

Він витягнув палець. Зашелестіла тканина — він приспустив свої труси. Потім щось гладке, тепле, трохи солоне на смак торкнулося моїх губ. Я відчула, як воно ковзає по нижній губі, як розмазує краплю, що вже виступила.

Він не поспішав. Водив головкою по моїх губах, то по верхній, то по нижній, легенько натискав і відступав. Я не відкривала рота — трималася. Тоді він провів нею по куточку губ, по щоці й знову повернувся до рота, і я не витримала й на мить торкнулася його кінчиком язика. Він здригнувся.

— Ой, — прошепотів він глузливо. — Хтось уві сні облизується.

І натиснув сильніше. Головка розсунула губи й ковзнула всередину. Тепла. Товста. Я відчула, як вона лягає на язик — важко, по-хазяйськи. Смак шкіри, легкого поту, чогось солонуватого. Я тримала рот розслабленим, але язик сам притиснувся знизу, до вуздечки.

— О, бля, — видихнув він. — Ти хоч уявляєш, як довго я цього чекав?

Він почав повільно рухати стегнами. Не глибоко — тільки головка і трохи стовбура. Вперед — і назад, вперед — і назад. Я відчувала кожен рельєф: тугу головку, що розсуває губи, м'який край, що чіпляється за них на виході, жилку, що пульсує під язиком. Слина збиралася сама, і з кожним його рухом у кімнаті чулося тихе, мокре хлюпання. Я ледь-ледь підсмоктувала щоразу, коли він виходив, ніби не хотіла відпускати, і він щоразу коротко стогнав крізь зуби.

— Сука… — прошепотів він. — Яка ж ти тепла. І яка погана актриса.

Я не відповіла. Тільки покружляла язиком довкола головки — повільно, ніби уві сні шукала зручніше положення. Він вилаявся й уперся рукою в спинку дивана над моєю головою.

Він подався глибше. Стовбур розтягнув губи, головка пройшла далі по язику, вперлася в піднебіння, потім ковзнула ще далі, до самого входу в горло. Я дихала носом, рівно, і сама подалась назустріч на якийсь сантиметр — так мало, що можна було списати на сон. Він не списав. Глухо застогнав і поклав долоню мені на щоку, великим пальцем погладив вилицю.

— Я відчуваю, як ти дихаєш на мене, — прошепотів він. — Охрініти. Шкода, що ти цього не бачиш. Хоча ні — не дивись. Ти ж спиш.

Він знайшов ритм. Входив майже до горла, затримувався на секунду, виходив до самої головки, давав мені облизати її — і знову входив. Я ловила цей ритм. Слина текла з куточка рота по щоці, на подушку. Я ковтала маленькими ковтками, і щоразу, коли горло стискалося довкола нього, він тихо видихав.

— Ковтаєш, — прошепотів він. — Щоразу, коли я глибше. Знаєш, що мені від цього робиться?

Я знала. Я відчувала це язиком: як він набрякає ще сильніше, як пульс у ньому частішає, як солоні краплі з'являються знову й знову. Його дихання стало рваним, стегна напружилися. Він уже не шепотів, а видихав слова уривками, між поштовхами:

— Бля… отак… ще… тримай губи отак…

Раптом він вийшов і завмер, важко дихаючи. Я відчувала на губах його подих і тепло головки, що ледь-ледь торкалася мене. Вона сіпалась.

— Ще трохи — і все, — прошепотів він хрипко. — А я не хочу так швидко. Ти ж не для того це придумала.

Він нахилився й торкнувся губами мого чола, потім скроні. Прошепотів у саме вухо:

— Знаєш, що найгірше? Я тепер не зможу дивитися, як ти витираєш склянки. Ніколи.

Я мало не засміялась. Стримала — тільки груди здригнулися. Він це помітив.

— Спи, Віко. Спи. Я сам.

Його рука ковзнула під мою футболку. Повільно, по животу, по ребрах. Долоня накрила груди — гола шкіра до голої шкіри, — і пальці обережно стиснули сосок, уже твердий. Я втягнула повітря носом. Він покатав сосок між пальцями, сильніше, і я відчула, як від цього щось смикається аж унизу живота.

— Ти вся напружена, — прошепотів він. — Тверда тут. І, мабуть, мокра там. Угадав?

Він не чекав відповіді. Знову провів головкою по моїх губах — і цього разу я сама розтулила рот і сама його взяла.

— Бля… — його голос зірвався. — Сама. Уві сні. Ну звісно.

Я вже не могла лежати нерухомо. Я рухала головою назустріч йому, наскільки дозволяла подушка. Язик притискався знизу й проводив по стовбуру від основи до головки, кружляв довкола неї, торкався щілини. Він завмер, і я відчула, як він сіпнувся всім тілом.

Він вийняв руку з-під футболки й поклав мені на потилицю. Не тиснув. Просто тримав, вплутавши пальці у волосся. Я брала глибше, випускала майже до головки, облизувала її й знову брала. Слина вже текла по підборіддю, по шиї, під комір футболки. Мокре хлюпання заповнило кімнату, і він уже не намагався дихати тихо.

— Ось так, — шепотів він. — Ось так… Твоя фантазія, Віко. Подобається? Не відповідай. Я й так бачу.

Моя вільна рука сама поповзла вниз. Повільно, ліниво, ніби уві сні. Розстебнула ґудзик, блискавку. Ковзнула під джинси, під мереживо трусиків. Там було гаряче й мокро — так мокро, що пальці одразу ковзнули між складками. Я торкнулася клітора й мимоволі видихнула носом. Почала повільно кружляти. Спочатку ледь-ледь. Потім — у ритмі того, як брала його в рот.

Він побачив.

— Сука… — видихнув він. — Ти пестиш себе. Лежиш із моїм хуєм у роті й пестиш себе. А ще кажуть, що уві сні нічого не відчуваєш.

Я ввела в себе два пальці, долонею притиснувшись до клітора. Стегна самі подалися вперед. У кімнаті з'явився ще один звук — тихий, мокрий, від моєї руки, — і він застогнав, почувши його.

— Чую, яка ти мокра, — шепотів він. — Чую звідси. Давай. Не зупиняйся. Я хочу відчути, як ти кінчаєш.

Від цих слів унизу живота стиснулося. Пальці рухалися швидше, глибше, долоня терла клітор. По стегнах пробіг жар, у животі все зібралося в тугий вузол. Він був глибоко в моєму роті, коли я відчула — зараз, уже не зупинити.

І я не випустила його. Навпаки.

Коли мене накрило, я підсунулась до самого краю подушки і взяла його ще глибше — до самого кінця, поки губи не вперлися в його лобок, а головка не пройшла в горло. Я засмоктала його так сильно, як тільки могла, щоки втягнулися, і з грудей вирвався стогін — довгий, глухий, низький, прямо довкола його члена. Я кінчала — довго, сильно, кількома хвилями. Піхва судомно стискала мої пальці, стегна тремтіли, ноги самі випросталися, і тепла волога текла по долоні. А я все стогнала, і з кожною хвилею горло стискалося на ньому, і стогін тремтів по всьому його стовбуру.

Він цього не витримав.

— О бля… бля… що ти… — видихнув він, і голос зламався.

Його пальці судомно стиснулися в моєму волоссі. Стегна завмерли, а потім затремтіли — дрібно, неконтрольовано. Він видав звук, якого я від нього ніколи не чула: щось між гарчанням і схлипом, протяжне, з хрипом на кінці. І почав кінчати — мені прямо в горло, гаряче, сильно, поштовхами, які я відчувала самим горлом, а не язиком. Він не рухався, тільки стояв на колінах, спершись другою рукою на диван, і кінчав, кінчав, а я ковтала, бо інакше було неможливо, і все ще стогнала, і від цього стогону його трусило знову й знову.

— Не можу… — шепотів він. — Сука… не можу… Віко… ти ж мене… а-ах…

Я тримала його в горлі, поки він не перестав здригатися, а потім повільно, сантиметр за сантиметром, відпустила — ще раз ковтнувши, коли головка проходила по язику. Він тихо заскиглив від цього, як від болю.

Коли він вийшов зовсім, з тихим мокрим звуком, остання крапля розмазалася мені по губах. Він сів на підлогу, спиною до дивана, і довго дихав, закинувши голову, ніби щойно виринув з-під води.

— Ти… — він засміявся хрипко, без сил. — Ти мене вбила. Бля. Я навіть не знаю, як це назвати.

Кілька хвилин у кімнаті було тихо. Тільки наше важке дихання. Я лежала із заплющеними очима, рука ще була між ногами, і там ще дрібно пульсувало. Губи й підборіддя мокрі від слини й від нього, у роті — його смак. Десь на кухні капала вода з крана. За стіною в сусідів хтось засміявся в телевізорі.

Я відчула, як він обережно витирає мені підборіддя краєм пледа.

— Ну все, — сказав він уже не пошепки. Голос звичайний, тільки хриплий і теплий. — Вистава скінчилася. Можна прокидатися.

Я ще трохи полежала, не розплющуючи очей. Потім потягнулася — довго, із задоволенням, як справді щойно прокинулась, — і нарешті подивилась на нього.

Світло різануло. Він сидів на підлозі біля дивана — волосся розкуйовджене, на грудях червоні плями, труси ще спущені на стегна. Він натягнув їх, помітивши мій погляд, і раптом почервонів, як підліток.

— Доброго ранку, — сказала я. Голос вийшов хриплий, чужий, і я знала чому. — Ну як, я добре грала?

Він пирхнув.

— Ти? Ти вийшла з ролі на третій хвилині. Коли язиком мене лизнула.

— Неправда. Це рефлекс. Уві сні буває.

— Ага. А посмішка на самому початку — теж рефлекс? І рука в джинсах — рефлекс?

— Звісно. Я ж спала.

Ми обидва засміялись — тихо, щоб не почули сусіди, і від цього сміх тільки ставав сильнішим. Я звісилась із дивана й притулилась чолом до його плеча, і він обійняв мене однією рукою, так і не підводячись із підлоги.

Сміх поступово стих. Він помовчав, а потім сказав, не дивлячись на мене:

— Я півночі не спав. Думав, ти вранці скажеш, що це був жарт. Або що забула. Сидів у спальні й боявся вийти.

— Але вийшов.

— Але вийшов. — Він нарешті подивився на мене. — Тобі було добре? Чесно. Не в грі.

— Чесно? — Я провела пальцем по його щоці. — Я цю фантазію носила в голові кілька років. І ще нікому не наважувалась сказати. А ти зробив краще, ніж я уявляла. І жодного разу мені не захотілося постукати.

Він видихнув — так, ніби довго тримав повітря в грудях.

— Соромно трохи, — додала я. — Не за те, що було. За те, як старанно я вдавала. Лежала й думала: яка ж я дурна. І від цього ставало ще мокріше.

— А мені не соромно, — посміхнувся він. — Хіба трохи за склянки. Я ж тепер справді не зможу спокійно дивитись, як ти їх витираєш.

Я сіла. Голова ще гуділа від похмілля, але вже не так сильно. Застебнула джинси. Витерла пальці об плед. У кімнаті пахло сексом, учорашнім віскі й ранком. За вікном світлішало.

— Кави? — спитав він.

— Кави, — сказала я. — Багато кави.

Він підвівся й простягнув мені руку. На кухні він поставив турку на плиту, а я сіла на підвіконня, підібгавши ноги, і дивилась, як він рахує ложки, збивається й рахує знову. Склянки, які ми вчора домили, блищали на полиці.

Він подав мені чашку й став поруч, спершись на підвіконня.

— Слухай, — сказав він, дмухаючи на свою каву. — А в тебе… ну… тільки ця одна фантазія була? Чи є ще?

Я зробила ковток. Гаряча, гірка, саме така, як треба. І посміхнулась у чашку.

— Є, — сказала я. — Але для неї знадобиться твоя краватка. І щоб ти не питав, навіщо.

Він довго дивився на мене. Потім мовчки поставив чашку на стіл.

— Я навіть не знаю, де вона в мене лежить, — сказав він хрипко.

— Значить, у тебе є час пошукати, — відповіла я. — До наступної вечірки.

Авторська історія «Нічних історій». Копіювання без дозволу заборонене.