← До каталогу

Його охоронець

охоронецьчоловік і чоловікревнощівладаdark romance~30 хв
Його охоронець
ЛГБТ+

О пів на третю ночі в клубі на Подолі було так темно й гучно, що я не одразу відчув руку на своєму плечі. Я саме нахилився до хлопця біля барної стійки — високого, з проколотою бровою, який уже хвилин двадцять пригощав мене текілою й дивився так, ніби хотів з’їсти просто тут, — і майже торкнувся губами його шиї.

А тоді рука стиснула плече. Не боляче. Впевнено. Так тримають не людину, а річ, яку не збираються віддавати.

— Данило Вікторович, — сказав низький голос мені у вухо. — Час додому.

Я обернувся. Чоловік за моєю спиною був на голову вищий за мене, у чорній сорочці із закоченими рукавами, коротко стрижений, із сивиною на скронях, хоча старим не здавався — років тридцять п’ять, не більше. На лівому передпліччі білів тонкий шрам. Очі сірі, спокійні, як вода в ополонці.

— А ти хто такий? — спитав я й засміявся, бо текіла сміялася замість мене.

— Богдан. Ваш новий охоронець. З сьогоднішнього вечора.

Хлопець із проколотою бровою почав щось говорити, але Богдан лише глянув на нього. Просто глянув. І той раптом згадав, що на нього чекають друзі в іншому кінці зали.

— Ти зіпсував мені вечір, — сказав я.

— Я вам його врятував, — відповів він і забрав з моєї руки чарку. — Він фотографував вас, коли ви відверталися. Двічі.

Я не повірив. Звісно, не повірив. Мені було двадцять чотири, у мене була картка без ліміту, квартира на Печерську, яку батько подарував, щоб я не муляв йому очі в Конча-Заспі, і непохитна певність, що весь світ існує для того, щоб мені було весело.

Але в машині — чорному позашляховику, який він вів сам, без водія, — Богдан мовчки простягнув мені свій телефон. На екрані був пост із телеграм-каналу світської хроніки: я, розпатланий, з келихом, і підпис: «Син забудовника Ковальчука знову розважається в гей-клубі, поки його батько виграє тендер на реконструкцію». Пост виклали дванадцять хвилин тому.

— До ранку видалять, — сказав Богдан. — Але наступного разу можуть бути не лише фото.

— Тата цікавить, з ким я сплю, лише тоді, коли про це пишуть, — буркнув я.

— Вашому батькові погрожують, — сказав він рівно, ніби читав прогноз погоди. — Минулого тижня спалили машину його заступника. Ви — найпростіший спосіб на нього натиснути. Тому тепер будуть правила.

Правил виявилося багато.

Він живе в моїй квартирі, у гостьовій кімнаті. Я нікуди не виходжу без нього. Він знає, де я, з ким і навіщо. Ніхто не переступає поріг без його дозволу. А мій телефон…

— Дайте телефон, — сказав він уже вдома, коли я, хитаючись, намагався стягнути кросівки.

— Пішов ти.

Він не сперечався. Просто підійшов, витяг телефон із кишені моїх джинсів — пальці ковзнули по стегну, і я чомусь задихнувся на півслові, — приклав до сканера мій же палець і за дві хвилини щось там налаштував.

— Тепер я бачу ваші повідомлення й геолокацію, — сказав він, повертаючи телефон. — Це умова договору з вашим батьком. Хочете поскаржитися — дзвоніть йому.

Я подзвонив. О пів на четверту ночі. Батько взяв слухавку після третього гудка, слухав мене секунд десять і сказав: «Богдан Олегович знає свою роботу. Слухайся його». І поклав слухавку.

Я пішов до себе й грюкнув дверима так, що на кухні задзвенів посуд. А коли за годину вийшов по воду, Богдан сидів у темній вітальні біля вікна, з якого видно було нічний Дніпро, і не спав. Просто дивився на місто. Як вартовий.

— Ти взагалі спиш? — спитав я.

— Коли спите ви, — відповів він, не обертаючись. — Ідіть у ліжко, Данило Вікторович.

Мене ще ніхто так не відправляв спати. І найгірше було те, що я пішов.

Перший тиждень я присвятив тому, щоб він звільнився сам.

Я виходив з дому о шостій ранку без попередження — він уже стояв у коридорі, одягнений, з ключами в руці. Я замовляв доставку з трьох ресторанів одночасно й вимагав, щоб він перевіряв кожен пакет, — він перевіряв, без жодного слова. Я вмикав музику на повну о другій ночі — він заходив, вимикав колонку й виходив, нічого не кажучи, і від цієї тиші мене трусило більше, ніж трусило б від крику.

Я називав його сторожовим псом, татовою нянькою, солдатиком. Він називав мене на «ви» й по батькові. Завжди. Навіть коли я навмисно ходив квартирою в самих трусах і проходив повз нього так близько, що зачіпав плечем.

Він не дивився. Принаймні я так думав.

Однієї ночі я написав Іллі — хлопцеві, з яким іноді спав, коли було нудно: «Приїжджай, я сам». Ілля приїхав за сорок хвилин. Богдан відчинив йому двері ще до того, як той устиг подзвонити.

— Данило Вікторович сьогодні гостей не приймає, — сказав він.

— Приймаю! — гукнув я з вітальні.

Богдан навіть не обернувся.

— Ти що, його хлопець? — пирхнув Ілля. Він був нижчий за Богдана на голову і, здається, лише зараз це помітив.

— Ілля Савенко, двадцять шість років, — спокійно сказав Богдан. — Два місяці тому продав каналу «Київ після опівночі» фото свого колишнього. Того самого каналу, що позавчора виклав фото Данила Вікторовича. Хочеш, я розповім йому, скільки тобі заплатили?

Ілля зблід, щось пробелькотів і зник у ліфті. Я вилетів у коридор босоніж.

— Ти перевіряєш моїх хлопців?!

— Усіх, хто до вас наближається.

— Ти читаєш мої переписки, ти виганяєш людей з мого дому, ти… — Я задихався від люті. — А якщо я захочу, щоб мене просто трахнули, ти теж спершу перевіриш?

— Перевірю, — сказав він.

Повисла тиша. Я стояв так близько, що відчував запах його шкіри — мило, кава й щось гірке, як порох. І тоді сказав те, чого не планував:

— То, може, ти сам? Щоб не витрачати час на перевірки.

Він не відповів. Тільки його пальці, що лежали на одвірку, стиснулися так, що побіліли кісточки. Секунда. Дві.

— Ідіть спати, — сказав він. Голос був той самий, рівний. А от рука — ні.

Тієї ночі я довго лежав і дивився в стелю. Я виграв. Я вперше побачив тріщину в його бетоні. Чому ж тоді в мене так калатало серце?

У неділю батько покликав мене на вечерю в Конча-Заспу. Він робив так раз на місяць — щоб для фотографів і партнерів у нього була сім’я, а не тільки бізнес.

Богдан вів машину, я сидів позаду й дивився на його потилицю. На коротко стрижене волосся, на смугу засмаглої шиї над коміром, на те, як він тримав кермо — однією рукою, легко, ніби машина була продовженням його тіла. Я спіймав себе на тому, що думаю, як ця рука лягла б мені на горло, і відвернувся до вікна.

Вечеря була такою, як завжди. Батько говорив по телефону, поки покоївка подавала суп. Його нова дружина — на шість років старша за мене — розпитувала, чи я «вже знайшов собі якусь справу». А коли я сказав, що думаю відкрити студію звукозапису, батько вперше за вечір подивився на мене.

— Студію, — повторив він. — На мої гроші. Як і ту кав’ярню, що закрилась за пів року. Як і той журнал. Даниле, ти дорослий чоловік. Тобі не набридло бути моїм найдорожчим хобі?

Я засміявся, бо завжди сміявся в таких випадках. Сказав щось дотепне. Налив собі ще вина. А потім підвів очі й побачив Богдана — він стояв біля дверей до тераси, нерухомий, як завжди, і дивився не на батька, не на двері, не на вікна. На мене.

І в його погляді не було ні жалю, ні глуму. Тільки увага. Ніби він бачив, як мене вдарили, і запам’ятав, звідки прилетіло.

Після вечері я не поїхав одразу. Сказав, що хочу поплавати. У батька був басейн із підігрівом, підсвічений знизу блакитним, і о десятій вечора в саду вже нікого не було, крім мене й тіні на терасі.

Я роздягнувся повністю. Повільно. Стоячи до тераси обличчям. Склав одяг на шезлонг і пірнув.

Вода була теплою, повітря — холодним, жовтневим. Я проплив кілька кіл і зупинився біля бортика, поклавши на нього лікті.

— Подай рушник, — сказав я в темряву.

Він підійшов. Узяв із шезлонга білий рушник і розгорнув його, тримаючи на витягнутих руках, як ширму. Я вийшов із води просто перед ним — мокрий, голий, з водою, що стікала по животу вниз. Він дивився мені в обличчя. Тільки в обличчя.

А потім — на одну секунду, я це бачив — його погляд ковзнув донизу. Від ключиць до живота, ще нижче. І повернувся.

Він накинув рушник мені на плечі.

— Застудитеся, — сказав він.

— Ти дивився.

— Я дивлюся на все. Це моя робота.

Я загорнувся в рушник, але не відійшов. Ми стояли під ліхтарем, і я нарешті роздивився шрам на його передпліччі — рівний, світлий, від ліктя майже до зап’ястя.

— Звідки?

Він помовчав. Я вже думав, що не відповість.

— Бахмут.

— Ти був там?

— Майже два роки.

— А потім?

— А потім мене списали через контузію. І виявилося, що після фронту я вмію робити тільки одне: стояти між людиною і тим, що хоче її вбити. — Він уперше трохи всміхнувся, кутиком рота. — Навіть якщо людина цього не цінує.

Мені стало соромно. Уперше за всі ці дні. За «солдатика», за музику о другій ночі, за все.

— Мій батько теж тебе не цінує, — сказав я. — Він не цінує нікого, хто не приносить йому грошей.

— Ваш батько мені платить, — сказав Богдан. — А цінувати чи ні, я вирішую сам.

— І кого ж ти цінуєш?

Він подивився на мене так довго, що мокре волосся встигло охолонути на потилиці.

— Одягайтеся, Данило Вікторович. Їдемо додому.

Але в машині він увімкнув обігрів сильніше, ніж зазвичай. І коли я задрімав на задньому сидінні, а прокинувся вже в паркінгу на Печерську, на мені лежала його куртка. Вона пахла ним. Я вдав, що сплю, ще цілу хвилину, тільки щоб не віддавати її.

У наступні дні все змінилося — і нічого не змінилося. Він так само читав мої повідомлення. Так само стояв за спиною в кав’ярнях, у спортзалі, у магазині. Так само казав «ви». Але тепер, коли я виходив із душу з рушником на стегнах, він відводив очі на секунду пізніше, ніж треба. А я виходив так дедалі частіше.

Я почав помічати дрібниці. Що він п’є чорну каву без цукру й ніколи не сідає спиною до дверей. Що вночі в гостьовій кімнаті горить світло до третьої. Що коли я сміюся, він теж трохи всміхається, але здебільшого очима, ніби губи йому цього не дозволяють.

І я почав його хотіти. Не так, як хотів Іллю чи хлопців із клубів — від нудьги, щоб забутися. А так, що це заважало дихати. Так, що вночі я лежав, слухав його кроки за стіною й торкався себе, уявляючи, що це його руки, і кінчав, закусивши подушку, щоб він не почув.

А може, хотів, щоб почув.

Одного разу я спробував утекти — і від нього, і від себе.

Це була п’ятниця. Він заснув — принаймні мені так здалося: у гостьовій кімнаті вперше згасло світло ще до першої. Я вислизнув у коридор у шкарпетках, із кросівками в руках, і спустився сходами, а не ліфтом, бо ліфт гудів на весь поверх. Уже внизу викликав таксі до клубу на Лівому березі, де мене ніхто не знав, і, щойно сів у машину, вимкнув телефон, щоб він не бачив геолокацію.

Я почувався так, ніби втік із в’язниці. Танцював, пив, дозволив якомусь білявому хлопцеві з татуюванням на шиї обійняти мене ззаду. Я заплющив очі й намагався уявити, що це той, кого я хочу. Не виходило. Руки були не ті. Запах був не той. Усе було не те.

Він знайшов мене менш ніж за годину.

Тоді я не знав, як. Лише пізніше він сказав, що таксі я викликав через додаток, прив’язаний до татової корпоративної картки, і йому вистачило одного дзвінка. А тоді я просто розплющив очі — а він стояв посеред танцполу, нерухомий серед тіл, що рухалися, у тій самій чорній куртці, і дивився на мене. Не на хлопця з татуюванням. На мене.

Білявий щось сказав мені у вухо. Я не почув. Я дивився на Богдана, а Богдан дивився на мене, і між нами було метрів десять і кілька десятків людей, а мені здавалося, що він стоїть упритул.

Він не підійшов. Він чекав. І я сам, як прив’язаний, вивільнився з чужих рук і пішов до нього.

— Додому, — сказав він. Одне слово.

У машині він мовчав до самого мосту. Я теж. А тоді він заговорив — тихо, не обертаючись, і від цього голосу в мене мурашки побігли по спині.

— Ти вимкнув телефон.

— Я дорослий. Я маю право…

— Маєш. — Він кивнув. — Маєш право на все. На клуби, на хлопців, на текілу о третій ночі. Але ти не маєш права зникати так, щоб я не знав, живий ти чи ні. Тільки на це. Зрозумів?

Він уперше сказав мені «ти». Я навіть не одразу помітив.

— А то що? — спитав я, і голос у мене зрадницьки здригнувся.

Він зупинився на світлофорі й нарешті подивився на мене в дзеркало заднього виду. Довго. Аж поки позаду не засигналили.

— А то я знайду тебе, — сказав він. — Де завгодно. І тоді вже не відпущу.

Це мало звучати як погроза. Я мав би злякатися. Але я сидів на задньому сидінні, стискаючи коліна, і відчував, як усе тіло горить від цих слів, і думав лише про одне: що він сказав «не відпущу», а не «не відпустимо», не «твій батько», не «договір». Він сказав «я».

Удома він знову перейшов на «ви». Ніби того «ти» в машині не було. Але наступного ранку на моєму телефоні з’явився новий контакт: «Богдан». Без прізвища, без посади. І коротке повідомлення від нього, надіслане о п’ятій ранку: «Ніколи більше так не роби».

Я не відповів. Але й не видалив.

Арсен Вершинін з’явився в моєму житті в найгірший момент — тоді, коли мені до сказу хотілося, щоб Богдан нарешті зірвався.

Арсенові було за сорок. Він тримав галерею на Андріївському, носив кашемір, говорив тихо й дивився на мене так, як дивляться на дороге вино. Ми познайомилися на відкритті виставки, і вже за тиждень він покликав мене на закриту вечірку у свій пентхаус.

— Ні, — сказав Богдан, щойно я показав йому запрошення.

— Я не питав дозволу. Я повідомляю.

— Вершинін — не той, з ким вам варто пити.

— А з ким мені варто пити? З тобою? — Я підійшов ближче. — Ти ж не п’єш на роботі. І не трахаєшся на роботі. Ти взагалі нічого не робиш, тільки стоїш і дивишся.

Він стиснув щелепи, але промовчав. Ми поїхали.

Пентхаус був білий і скляний, з видом на Лавру. Музика, шампанське, гарні чоловіки в дорогих сорочках. Богдан став біля стіни, звідки бачив і мене, і двері, і ліфт. Він не торкнувся ні келиха, ні канапок, ні телефону. Просто стояв — у чорному серед білого, як помилка в бездоганній картині, — і кілька гостей уже косилися на нього з цікавістю. Мені це не сподобалося. Мені взагалі не сподобалося, як на нього дивиться високий бармен. І тоді я зробив те, заради чого приїхав.

Я фліртував з Арсеном. Відверто, показово. Сміявся з його жартів, торкався його руки, дозволив йому покласти долоню мені на поперек. Я жодного разу не подивився в бік стіни — і весь час відчував погляд Богдана шкірою, як відчувають сонце із заплющеними очима.

Коли Арсен покликав мене на терасу, я пішов. Там було холодно й тихо, внизу світилося місто. Арсен став позаду, обійняв мене за талію і торкнувся губами шиї.

— Ти такий гарний, коли злишся, — прошепотів він. — На кого ти злишся, Даниле? На цю гору м’язів біля стіни?

Відповісти я не встиг.

— Ми їдемо, — сказав Богдан.

Він стояв у дверях тераси. Я не чув, як він підійшов.

— Ми не їдемо, — сказав я. — Іди чекай у машині.

Богдан не дивився на мене. Він дивився на Арсена. І говорив теж до Арсена — тихо, так, що я ледве розчув:

— Передай Сидоренкові, що номер машини, яка стояла біля будинку заступника Ковальчука в ніч підпалу, вже в поліції. І що свій борг ти йому так не відробиш.

Арсен прибрав руки з моєї талії так швидко, ніби обпікся. Обличчя в нього стало сірим.

Я нічого не розумів. Але Богдан уже взяв мене за лікоть — не грубо, але так, що не вирвешся, — і повів крізь залу, повз здивовані обличчя, до ліфта.

У машині я вибухнув.

— Ти зганьбив мене перед усіма! Ти хоч розумієш, що завтра про це писатиме кожен канал? Ти не маєш права! Ти мені ніхто, ти найманий…

— Вершинін винен два мільйони доларів Сидоренкові — людині, яка хоче забрати у вашого батька тендер, — сказав Богдан, не відриваючи очей від дороги. — Ця людина палить машини. А Вершинін покликав вас не через ваші очі.

Я замовк.

Він зупинив машину на набережній, під мостом, де не було нікого, тільки ліхтарі й чорна вода. Вимкнув двигун. І довго сидів, тримаючи руки на кермі.

— Ти ревнуєш, — сказав я. Тихо. Вже не провокуючи.

— Я роблю свою роботу.

— Брешеш. Ти міг просто забрати мене. Ти міг подзвонити батькові. А ти стояв і дивився, як він мене торкається. Скільки ти дивився, Богдане? Хвилину? Дві?

Його пальці на кермі стиснулися.

— Сорок секунд, — сказав він. — Я рахував.

Ми доїхали додому мовчки. У ліфті мовчали теж. Він відчинив двері, пропустив мене вперед, увійшов слідом і замкнув на два оберти — як щоночі. А тоді обернувся, і я стояв просто перед ним, так близько, що він не міг пройти.

— Скажи мені, щоб я зупинився, — сказав я.

— Даниле.

Уперше на ім’я. Без «ви», без по батькові. Моє ім’я в його вустах прозвучало так, що в мене підігнулися коліна.

— Скажи «ні» — і я піду до себе. Чесно. Більше ніколи не полізу.

Він мовчав. Я поклав долоню йому на груди й відчув, як під сорочкою гупає серце — швидко, зовсім не так рівно, як він говорив.

— Ти цього хочеш? — спитав він хрипко. — Не для того, щоб мені насолити. Не через Вершиніна. Хочеш?

— Хочу. З того вечора в басейні. А може, ще з клубу.

Він подивився на мене згори вниз. І щось у його очах нарешті зламалося — те саме, що тримало його рівно всі ці тижні.

— Тоді на коліна, — сказав він.

Я опустився на коліна просто в коридорі, на холодну плитку, і не відчув холоду. Мої пальці тремтіли, коли я розстібав його ремінь. Він не допомагав. Стояв, спершись спиною на двері, і дивився — так само уважно, як дивився на мене весь цей час, тільки тепер у цьому погляді було щось темне, голодне.

Я стягнув з нього штани разом із трусами, і його член, уже твердий, важкий, ударив мене по щоці. Він був більший, ніж я уявляв ночами, — товстий, з набряклими венами, з темною голівкою, на якій уже блищала крапля. Я обхопив його рукою біля основи й провів язиком по всій довжині, від мошонки до самого верху.

Богдан видихнув крізь зуби. Його долоня лягла мені на потилицю.

Я взяв голівку в рот, обвів її язиком, зібрав ту краплю — солонувату, його — і почав повільно опускатися нижче. Він заповнював мені весь рот, розтягував губи, впирався в горло. Я відсторонився, вдихнув і взяв знову, глибше.

— Отак, — сказав він. Тихо, майже лагідно, і від цієї лагідності мене пройняло тремтінням. — Дивись на мене.

Я підвів очі. Він дивився просто в них, тримаючи мене за волосся, і почав рухатися сам — неглибоко, повільно, задаючи ритм. Пальці стискали мої пасма, тягнули рівно настільки, щоб я відчував, хто тут веде. Я стогнав навколо нього, слина стікала по підборіддю, а я не міг відірватися від його обличчя: від стиснутих щелеп, від темних очей, від того, як він, завжди такий спокійний, тепер дихав ротом, наче після бою.

Я сам не помітив, як поклав руку собі між ніг і стиснув себе крізь джинси.

— Не смій, — сказав він. — Тільки мене.

Я прибрав руку. І від того, що я послухався, він застогнав — низько, глухо, і рухи стали швидшими. Я смоктав, стискаючи губи, працюючи рукою біля основи, і відчував, як він твердне ще більше, як напружуються його стегна під моєю долонею.

— Даниле… — попередив він.

Я не відсторонився. Він кінчив мені в рот, тримаючи мою голову, гаряче, сильно, кількома поштовхами, і я ковтав, не зводячи з нього очей, поки він не здригнувся востаннє й не розтиснув пальці.

Кілька секунд ми не рухалися. Я сидів на п’ятах, витираючи губи тильним боком долоні, і чекав — поцілунку, слова, чогось.

Богдан мовчки натягнув штани. Застебнув ремінь. І коли подивився на мене, його обличчя знову було бетонним.

— Це була помилка, — сказав він. — Більше не повториться.

І пішов до своєї кімнати. Двері зачинилися тихо, без грюкоту. Від цього було ще гірше.

Я лишився сидіти на підлозі в коридорі — твердий, з його смаком на язиці, з натертими колінами й зовсім розбитим усім іншим.

Наступного ранку він приготував мені сніданок. Уперше за весь час. Омлет, тости, свіжовичавлений апельсиновий сік. Поставив тарілку на стіл, сказав: «Смачного, Данило Вікторович», — і відійшов до вікна.

Знову «ви». Знову по батькові. Ніби нічого не було.

Я жбурнув тарілку в раковину. Він навіть не здригнувся.

Наступні чотири дні були пеклом. Він став ще ввічливішим, ще холоднішим, ще правильнішим. Відчиняв мені двері, носив пакети, стояв за спиною. Але жодного разу не глянув мені в очі довше, ніж на секунду. А коли я виходив із душу в самому рушнику, він мовчки йшов з кімнати.

Я ненавидів його. Я хотів його так, що не міг спати. Я лежав уночі й прокручував у голові той коридор: його руку на моїй потилиці, його «дивись на мене», його стогін. І ранкове «Смачного, Данило Вікторович», від якого хотілося вити.

Другої ночі я не витримав. Устав о третій, пройшов коридором босоніж і зупинився перед дверима гостьової кімнати. З-під них пробивалася смужка світла. Він не спав. Я чув, як він ходить — від вікна до дверей і назад, як звір у клітці. Я підняв руку, щоб постукати, і так і стояв, з піднятою рукою, хвилину, дві. Кроки за дверима теж зупинилися. Просто навпроти мене, по той бік. Я знав, що він там. Він знав, що я тут. Між нами було кілька сантиметрів дерева, і жоден не наважився їх прибрати.

Я опустив руку й повернувся до себе. А вранці на столі знову стояв омлет, і його очі знову були порожні, і мені хотілося розбити не тарілку, а його самого — щоб подивитися, що там, усередині, під цим бетоном.

На третій день я зробив дурницю. Написав Іллі. Не тому, що хотів його бачити, — я знав, хто ще прочитає ці повідомлення.

«Пам’ятаєш, ти питав, чи є в мене хтось? Є один. Він думає, що може просто вдати, ніби нічого не було».

«Він цілується гірше за тебе. Хоча я не знаю. Він мене навіть не поцілував».

«Іноді мені здається, що він боїться мене більше, ніж я його».

Ілля відповідав якимись дурнуватими емодзі. Мені було байдуже. Я писав і писав, сидячи у вітальні, а Богдан сидів на кухні з телефоном у руках, і я бачив, як у нього ходять жовна.

Увечері він постукав у мої двері. Уперше сам.

— Якщо хочете мені щось сказати, — сказав він із порога, — кажіть в очі. А не через людину, яка продає фото.

— А ти слухатимеш? — Я сів на ліжку. — Чи знову скажеш «помилка» й підеш?

Він стояв у дверях довго. А тоді сказав:

— Завтра о десятій у вас спортзал. Будьте готові о пів на десяту.

І пішов.

Наступного дня біля спортзалу на Лабораторній нас уже чекали.

Я помітив їх не одразу. Ми вийшли надвір, я щось розповідав, сміючись — уперше за кілька днів мені стало легше, бо в залі Богдан страхував мене на жимі й на мить, на одну мить, усміхнувся. Він ішов на крок позаду й ліворуч, як завжди. І раптом його рука вдарила мене в груди, відкидаючи назад, за припарковану машину.

Темний «БМВ» без номерів загальмував просто біля нас. Двері відчинилися. З машини вискочили двоє в каптурах — в одного в руці була бита, у другого щось блиснуло.

— Лежати! — гаркнув Богдан. Я впав на асфальт за колесом.

Далі все сталося за кілька секунд, які я потім ще довго бачив уві сні. Богдан не відступив — він пішов назустріч. Перший замахнувся битою, Богдан пірнув під удар, і той полетів обличчям у капот. Другий кинувся з ножем, і я закричав, бо побачив, як лезо майнуло біля Богданової руки. Він перехопив зап’ястя, викрутив, щось хруснуло, ніж задзвенів по асфальту. Третій, водій, натиснув на газ. Ті двоє ледве встигли застрибнути в машину, і «БМВ» зник за рогом.

Богдан стояв посеред тротуару. По лівій руці, від ліктя до пальців, текла кров і капала на асфальт.

— Ти поранений, — сказав я. Мій голос звучав звідкись здалеку.

— Ви цілі? — Він присів біля мене, мацаючи мої плечі, голову, ребра здоровою рукою. — Даниле. Подивись на мене. Ти цілий?

Знову «ти». Знову моє ім’я. Він дивився мені в обличчя так, ніби від відповіді залежало, чи зможе він дихати.

— Цілий, — прошепотів я. — Цілий. А ти…

— Подряпина.

Це не була подряпина. Поліція, свідки, протокол — усе розтягнулося на дві години. Медик зі «швидкої» обробив рану, наклав пов’язку й сказав, що треба шити. Богдан відмовився їхати до лікарні. Батько подзвонив один раз — спитав, чи не постраждала машина і чи не потрапив інцидент у новини. Про Богдана він не спитав.

Удома я посадив його на кухні й дістав аптечку.

— Я сам, — сказав він.

— Сиди.

Мої руки тремтіли, коли я розмотував закривавлений бинт. Поріз був довгий, неглибокий, але не такий, щоб назвати його подряпиною, — паралельно старому шраму, ніби хтось хотів продублювати його історію. Я промивав рану, а він сидів нерухомо й дивився на мене.

— Ти міг загинути, — сказав я.

— Це моя робота.

— Не кажи так. Не смій казати, що це просто робота. — Я затягнув новий бинт і не відпустив його руку. — А тоді, в коридорі, ти сказав, що це помилка. Чому?

Він довго мовчав. Його пальці лежали в моїй долоні — великі, шорсткі, з побитими кісточками.

— Бо я не маю права тебе хотіти, — сказав він нарешті. — Моя робота — стояти між тобою і тими, хто хоче тобі зла. А коли я дивлюся на тебе так, як дивився в коридорі, я не бачу нічого іншого. Ні дверей, ні вікон, ні машини без номерів. Сьогодні я ледве встиг. На пів секунди пізніше — і той ніж був би не в моїй руці, а в тобі. Розумієш?

— Розумію, — сказав я. — Але ти встиг.

— Цього разу.

Я встав. Став між його колінами, так, що він сидів, а я дивився на нього згори — уперше за весь час згори. Поклав долоні йому на щоки, на щетину.

— Тоді дивися тільки на мене, — сказав я. — І нікому мене не віддавай.

Він підвів очі. І цього разу в них не було бетону.

Він поцілував мене першим.

Це не був обережний поцілунок. Він ухопив мене за потилицю здоровою рукою й притягнув до себе, і його рот був гарячим, жорстким, вимогливим, ніби він цілувався вперше за роки й більше не збирався чекати ні секунди. Я застогнав йому в губи. Він підвівся зі стільця, не відриваючись від мене, і притис мене до холодильника так, що з дверцят посипалися магніти.

— Скажи, якщо я поспішаю, — видихнув він мені в шию.

— Ти запізнився на кілька тижнів, — сказав я. — Не смій зупинятися.

Він засміявся — тихо, хрипко, я вперше чув його справжній сміх — і вкусив мене за мочку вуха.

До спальні ми йшли довго. Він зупинявся біля кожної стіни, щоб знову притиснути мене й поцілувати. Десь у коридорі я стягнув із нього футболку — обережно, щоб не зачепити бинт. У дверях спальні він зірвав мою. Я торкався його грудей, плечей, старих шрамів на ребрах, про які нічого не знав, і кожен хотілося поцілувати.

Він штовхнув мене на ліжко й навис зверху, спираючись на правий лікоть, щоб не навантажувати поранену руку. Подивився на мене згори — довго, уважно, як дивився весь цей час. Тільки тепер у його погляді не було нічого холодного.

— Ти цього хочеш? — спитав він. — Мене. Повністю. Скажи це.

— Хочу. Хочу тебе всього. Будь ласка.

— Будь ласка, — повторив він, ніби смакуючи. — Від тебе я цього ще не чув.

Він розстебнув мої джинси й стягнув їх разом із трусами, і я лежав перед ним голий, твердий, розкритий, а він дивився на мене так, ніби я був чимось, що він давно хотів, але не дозволяв собі навіть подумати про це. Потім він нахилився й провів язиком по моєму животу — від пупка вниз, до основи члена, — і взяв мене в рот.

Я вигнувся. Він робив це повільно, глибоко, впевнено, і притискав моє стегно до матраца, щоб я не рухався. Я вчепився пальцями в його волосся, і він дозволив — лише на мить, а тоді відсторонився.

— Де? — спитав він.

— Верхня шухляда.

Він дістав із верхньої шухляди тумбочки лубрикант і пачку презервативів. Подивився на пачку, потім на мене.

— Іллю ти теж сюди водив?

— Ревнуєш?

— Так, — сказав він просто. І від того, як легко він це визнав, у мене все стиснулося всередині.

Він вилив на пальці лубрикант і зігрів його в долоні. Розвів мої коліна. Перший палець увійшов повільно, і я видихнув, а він стежив за моїм обличчям, не відводячи очей, і рухався лише тоді, коли я розслаблявся. Другий палець. Він зігнув їх усередині, знайшов те місце, від якого в мене потемніло в очах, і натискав знову й знову, поки я не почав просити.

— Ще, — шепотів я. — Богдане, будь ласка, я готовий…

— Я вирішу, коли ти будеш готовий.

Він додав третій палець. Я стогнав, підкидаючи стегна йому назустріч, з члена текло мені на живіт, і я вже не пам’ятав, як це — не хотіти його.

Нарешті він вийняв пальці. Розірвав зубами обгортку, розкотив презерватив по своєму члену, густо змастив зверху. Ліг між моїми ногами, закинув одну мою ногу собі на плече. Притиснувся голівкою до входу.

— Дивись на мене, — сказав він. Так само, як тоді, в коридорі.

Я дивився. І він увійшов — повільно, поступово, розтягуючи мене, заповнюючи так, що забивало подих. Я вчепився в його плечі. Він зупинився, коли увійшов повністю, і притулився лобом до мого лоба.

— Нормально?

— Так. Не зупиняйся. Будь ласка, тільки не зупиняйся.

Він почав рухатися. Спершу повільно, довгими, глибокими поштовхами, виходячи майже до кінця й заповнюючи знову. Я відчував кожен сантиметр. Він цілував мене — в губи, в шию, в ключиці, — і в якийсь момент його поштовхи стали сильнішими, жорсткішими, ліжко почало вдарятися об стіну, а я кричав, не соромлячись, бо тут нарешті не треба було нікого вдавати.

— Чий ти? — прогарчав він мені у вухо, не збавляючи темпу.

— Твій.

— Голосніше.

— Твій! Я твій, Богдане…

Він перекотився на спину, не виходячи з мене, і потягнув мене за собою, тож я опинився зверху. Поклав здорову руку мені на стегно.

— Покажи мені, — сказав він.

Я сів на нього глибше, до кінця, і застогнав від того, як він уперся всередині. Почав рухатися — спершу повільно, потім швидше, спираючись долонями на його груди. Він дивився на мене знизу, і я бачив, як у нього темніють очі, як він закушує губу, як напружуються м’язи на животі. Його рука перейшла з мого стегна на член і почала гладити мене в такт моїм рухам.

— Отак, — шепотів він. — Отак, мій хороший. Ти такий красивий, коли не граєш.

Ніхто ніколи не казав мені такого. Ні батько, ні хлопці з клубів. Я відчув, як у мене печуть очі, і рухався ще швидше, ще сильніше, і він підкидав стегна мені назустріч, і його рука на моєму члені рухалася швидше, і все стислося в одну гарячу точку внизу живота.

Я кінчив першим — з криком, вигинаючись, заливаючи його груди й живіт. Він ще кілька разів різко подався стегнами вгору, глибоко, сильно, притягнув мене до себе за потилицю і кінчив з моїм ім’ям на губах, тримаючи мене так міцно, ніби я міг зникнути.

Ми довго лежали, не рухаючись. Я лежав на ньому, липкий, мокрий від поту, і слухав, як повільно заспокоюється його серце. Потім він обережно поклав мене поруч, стягнув презерватив, зав’язав і кинув на підлогу біля ліжка, витер нас обох моєю ж футболкою й притягнув мене до себе під бік.

— Як рука? — спитав я.

— Яка рука? — сказав він, і я засміявся йому в плече.

Він гладив мене по спині, повільно, від шиї до попереку, і мовчав. А тоді сказав — тихо, у волосся:

— Ти мій. Чуєш? І це вже не про роботу.

Я прокинувся о восьмій. Його місце поруч було холодним.

На мить мене накрило таким жахом, що я не міг дихати. Він пішов. Він знову сказав собі, що це помилка, зібрав речі й пішов. Я схопився, обмотався простирадлом і вибіг у коридор.

Богдан стояв на кухні біля вікна. З чашкою чорної кави, в джинсах і без футболки, зі свіжим бинтом на лівій руці. Він обернувся, і я побачив, що він усміхається. Широко, по-справжньому, не ховаючись — уперше за весь час.

— Я подзвонив твоєму батькові о шостій, — сказав він. — Розірвав контракт.

У мене похололо всередині.

— Ти… ідеш?

— Я не можу тебе охороняти й спати з тобою. Я тобі вчора пояснив чому. — Він поставив чашку. — Тому з понеділка тебе охоронятиме Сергій, мій побратим. Він хороший. І одружений.

— А ти?

Він підійшов до мене. Взяв мій телефон, що лежав на столі, розблокував моїм пальцем, як тоді, першої ночі. Відкрив контакти. Знайшов Іллю. І подивився на мене.

— Ти не проти?

Я мав би бути проти. Будь-яка нормальна людина була б проти. Мені двадцять чотири, я дорослий, я сам вирішую, з ким мені говорити.

— Ні, — сказав я.

Він видалив контакт. Повернув мені телефон. І поцілував мене — повільно, глибоко, тримаючи за потилицю, як власник.

— А я, — сказав він мені в губи, — тепер не охоронець. Тепер я просто той, від кого ти нікуди не подінешся. Без договору. Без зарплати. Без вихідних.

Минуло вже три місяці. Сидоренка заарештували в грудні, батько виграв свій тендер і досі не знає, з ким я живу. Сергій ходить за мною вдень, а вночі я засинаю, поклавши голову Богданові на груди, туди, де під шкірою рівно гупає його серце.

Він досі бачить мої повідомлення. Досі бачить мою геолокацію, кожен мій крок.

Я жодного разу не попросив його це вимкнути.

Авторська історія «Нічних історій». Копіювання без дозволу заборонене.