Частина перша. Зворотний відлік
Перший букет з’явився у вівторок, на початку березня. Додому я дісталась близько дев’ятої, як і весь той тиждень: у квартальному звіті щодня виринали нові правки, і раніше з офісу не відпускали. Ключі в замок, сумку на підлогу — і тільки тоді помітила його на килимку під дверима. Скромний, але зібраний з душею: білі троянди, кілька гілок евкаліпта, матовий сірий папір. Ні логотипа квіткової, ні наліпки служби доставки. Лише кремова картка на чорній стрічці.
10.
Картку я перечитала двічі, конверт покрутила в руках. Ім’я моє, адреса моя, почерк незнайомий — дрібний, рівний, з нахилом праворуч. Квіти опинились у старій вазі на кухні, куди я зазвичай ставила що завгодно, від ложок до парасольки, тільки не квіти. Потім душ. Я стояла під гарячою водою довше, ніж треба, і переконувала себе, що це помилка. Або чийсь невдалий жарт.
Нормальних стосунків у мене не було майже два роки. Останній хлопець пішов тихо, без сцен: одного дня сказав, що «ми різні», і зник разом зі своєю зубною щіткою. Далі — кілька побачень із додатків, які закінчувались або нічим, або однією ніччю і тишею в месенджері. Я звикла. Робота, спортзал двічі на тиждень, кава з Оксаною в суботу. Вечорами — серіал, книжка або просто стеля над ліжком.
Тієї ночі я до себе не торкалась. Лягла й ще раз згадала картку. «10». Дивно. Але не більше.
Другий букет прийшов рівно через місяць, у квітні. Про перший я встигла забути: троянди давно зів’яли й поїхали в смітник разом із пакетом картопляного лушпиння. Цього разу композиція була більша, з’явились лілії, і їхній запах стояв на всьому сходовому майданчику. Картка та сама, стрічка та сама.
9.
Я поставила букет на стіл у вітальні й кілька хвилин просто на нього дивилась. Серце чомусь пришвидшилось. Двічі — це вже не випадковість. Хтось навмисно надсилає мені квіти. Я сфотографувала їх і скинула Оксані. Відповідь прилетіла за секунду: «Таємний шанувальник! Тільки не кажи, що це ваш сисадмін». Я відписала смайликом, а ввечері, коли мила посуд, зловила себе на тому, що всміхаюсь. І злякалась цієї усмішки.
Уночі рука сама ковзнула під ковдру. Я торкалась себе повільно, майже машинально. Обличчя не уявляла — тільки чоловіка, який стоїть у темряві кімнати й дивиться. Нічого більше. Кінчила тихо і заснула.
Травень. 8.
Цього разу я чекала. Відпросилась з роботи на годину раніше, наплела щось про сантехніка і бігла від зупинки під теплою травневою зливою, без парасольки. Букет уже стояв під дверима — сухий, ніби його поставили хвилину тому. Білі троянди й півонії, ще в тугих бутонах. Коли я брала картку, пальці трохи тремтіли. Не від страху. Від цікавості, яка вже переважала скепсис.
Наступного ранку я зупинилась біля віконця консьєржки. Пані Галина сидить там стільки, скільки я тут живу, і знає про кожного мешканця більше, ніж його рідна мама.
— Кур’єр? Ні, сонечко, ніякого кур’єра не було. Я б побачила. Чужі в нас без мене не ходять.
Вона сказала це спокійно, а мені стало холодно. Якщо чужі не ходять, значить, свій. Хтось, у кого є ключ від під’їзду. Або хтось, кого пані Галина просто не вважає чужим. Піднімаючись сходами, я мимоволі прислухалась до кожних дверей.
Червень. 7.
Букет став помітно пишнішим. За вікном стояла перша спека, тополиний пух набивався в кути балкона. Я поставила квіти на стіл і довго сиділа навпроти з чашкою чаю. Думала про роботу: завтра знову клієнт, а презентація не готова. Про холодильник, де лишились тільки йогурт і гірчиця. І про картку. Сім. Сім місяців до чого? Я не знала. Але вдавати, що мені байдуже, вже не виходило.
Тієї ночі фантазія стала чіткішою. Я лежала на спині, ноги розведені, пальці повільно кружляли по клітору. Уявляла, що він сидить у кріслі навпроти ліжка і просто спостерігає. Не чіпає. Тільки дихає. Я розсунула себе ширше, щоб йому було видно, і прошепотіла в темряву: «Дивись». Кінчила сильніше, ніж зазвичай, а потім довго лежала, відчуваючи, як пульсує між ніг.
Липень. 6. Цього разу на картці вперше було щось, крім цифри.
6.
Прийми гарячий душ. Потім стань на коліна на килимку у ванній. Відкрий рот. Мастурбуй і уявляй, що в роті мій член. Не закривай, поки не кінчиш.
Я прочитала тричі. Спершу засміялась — нервово, коротко. Поклала картку на стіл і пішла ставити чайник. Руки трохи тремтіли. Це вже не просто квіти. Це інструкція. Від незнайомця, який знає мою адресу і, схоже, знає, що я живу одна.
Виконувати я не збиралась. Чесно. Випила чаю, подивилась дві серії, навіть відкрила ноутбук і взялась за робочі листи. Але думки верталися самі. Гарячий душ. Коліна. Відкритий рот. Його член.
О пів на дванадцяту я все ж пішла у ванну. Вода була майже обпікаюча, і я стояла під нею, поки шкіра не почервоніла. Витерлась, кинула рушник на край ванни і стала на коліна на килимок. Холодно. Розсунула коліна: одна рука між ніг, друга тримається за край раковини. Відкрила рот. Спершу почувалась по-дурному. А тоді уявила. Товстий, теплий, солонуватий на язику. Як він повільно входить глибше, поки я торкаюсь себе. Як тримає мене за волосся, щоб я не закривала рот. Я вже стогнала вголос — тихо, але в маленькій ванній кожен звук здавався гучним. Кінчила на колінах, з відкритим ротом і мокрими пальцями, і ще хвилину не могла підвестись. Серце калатало. Між ніг пульсувало. Було соромно. І добре.
Уранці я дивилась на себе в дзеркало і думала: я це зробила. Для когось, кого ніколи не бачила.
Серпень. 5. Картка була довша.
5.
Відсьогодні ти не торкаєшся себе. Зовсім. Тільки в ті дні, коли отримуєш букет. Сьогодні ляж на спину, ноги широко. Мастурбуй повільно, кожні пів хвилини затримуй дихання на десять секунд. Уявляй, що я стою над тобою і дивлюсь, як ти намагаєшся не кінчити занадто швидко. Коли будеш на межі — зупинись. Повтори тричі. Тільки тоді дозволь собі.
У грудях щось стиснулось. Не торкатися себе. Цілий місяць, крім цього вечора. Я й так уже місяць засинала з думками про нього. А тепер він забороняє.
Перші дні після цієї картки дались важко. Я лягала, і рука сама тяглась униз — доводилось зупиняти себе, як зупиняють дитину біля гарячої плити. На роботі, посеред нудної наради під гул кондиціонера, я раптом згадувала картку і відчувала, як стає волого. Просто від думки, що не можна. Що треба чекати.
А того першого вечора, з букетом на столі, я виконала все. Лежала на спині, ноги розведені так широко, що тягнуло. Пальці рухались повільно. Кожні тридцять секунд — затримка дихання. Я уявляла його над собою. Як він дивиться на мою руку. Як бачить, що я мокра. Як задоволено киває, коли я зупиняюсь на межі й дихаю ротом. Тричі я доводила себе майже до кінця і зупинялась. Учетверте вже не змогла. Кінчила так сильно, що на кілька секунд потемніло в очах. А потім лежала й думала: я це зробила. І мені сподобалось підкорятись.
Вересень. 4.
4.
Сьогодні встав пробку. Середнього розміру. Носи її дві години, поки робиш звичайні справи. Потім ляж на живіт, руку між ніг. Мастурбуй, стискаючи пробку. Уявляй, що це я в тобі ззаду. Не виймай, поки не кінчиш двічі.
Я прочитала це на кухні, ще в плащі, з мокрими від першого осіннього дощу плечима. І перечитала слово «середнього». Пробку я купила колись давно, після одного невдалого побачення, з дурної злості на себе, і вона вже понад рік лежала в нижній шухляді комода, під зимовими колготками. Середнього розміру. Я нікому про неї не розповідала. Навіть Оксані.
Звідки він знає?
Я стояла посеред кухні й пригадувала, хто взагалі заходив до моєї спальні за цей рік. Майстер, що міняв батарею. Оксана. Мама на Великдень. Більше ніхто. Може, він просто вгадав. Може, в кожної жінки, яка живе сама, є щось таке в шухляді, і він це розуміє. Я майже себе переконала. А тоді пішла до спальні й відсунула шухляду.
Пробка лежала там, де й мала. Я дістала її, помила, намазала лубрикантом. Вставила у ванній, поставивши одну ногу на бортик. Було незвично. Повно. Потім одяглась і пішла готувати вечерю. Кожен крок нагадував. Сідала за стіл — відчувала її. Мила посуд — мимоволі стискала. Через дві години лягла на живіт, як було написано. Рука між ніг, пальці на кліторі, а всередині — пробка. Я уявляла його. Як він входить повільно, як тримає мене за стегна, як шепоче, що я добре тримаюсь. Уперше кінчила швидко. Вдруге — довше, сильніше, закусивши подушку. Потім вийняла пробку й довго лежала, відчуваючи порожнечу і пульсацію.
Жовтень. 3.
На килимку біля букета прилипли два жовті кленові листки, ніби хтось заніс їх на підошвах. Я довго на них дивилась. Перед нашим під’їздом кленів немає. Вони ростуть тільки у дворі за будинком.
3.
Сьогодні тільки рот. Сядь перед дзеркалом. Смокчи два пальці так, ніби це мій член. Глибоко. Повільно. Друга рука між ніг, але не швидко. Дивись на себе. Уявляй, що я стою позаду і бачу, як ти стараєшся. Кінчи тільки тоді, коли пальці будуть у горлі.
Я сіла на підлогу перед великим дзеркалом у спальні. Коліна розведені, сукня задерта. Два пальці в роті, слина вже стікала по підборіддю. Друга рука повільно гладила клітор. Я дивилась на себе — розчервонілі щоки, мокрі губи, блискучі очі — і уявляла, що він стоїть у мене за спиною. Бачить усе. Бачить, як я давлюсь і все одно беру глибше. Як між ніг уже мокро і пальці ковзають легко. Кінчила, коли пальці були глибоко й горло стиснулось. І ще довго сиділа, важко дихаючи, і дивилась на своє відображення.
Листопад. 2.
Темніло вже о п’ятій. Я йшла від метро під мрякою, і ліхтарі розпливались у мокрому асфальті. В обід Оксана допитувалась, чого я то сяю, то сиджу як у воду опущена, і я вперше їй збрехала: сказала, що просто не висипаюсь.
2.
Ти вже майже моя. Сьогодні: гарячий душ. Потім на коліна. Відкритий рот. Мастурбуй і уявляй, що я кінчаю тобі на язик. Тримай рот відкритим, поки не кінчиш сама. І скажи вголос: «Я зроблю все, що ти захочеш».
Якщо хочеш, щоб я прийшов, — залиш стрічку на ручці дверей.
Між ніг стало гаряче ще до того, як я дійшла до ванної. Вода гаряча. Килимок під колінами вже знайомий. Рот відкритий. Пальці рухались швидко, бо від самої картки я давно була на межі. Уявляла, як він стоїть наді мною. Як тримає за волосся. Як кінчає — гаряче, багато, просто на язик і губи. Я кінчила, шепочучи ті слова. А тоді сказала їх уголос, чітко, дивлячись на своє відображення в дзеркалі ванної:
— Я зроблю все, що ти захочеш.
Голос тремтів. Але я сказала. І відчула, як усередині щось остаточно зсунулось.
Стрічка лежала на пральній машинці — та сама чорна, з букета. Я накрутила її на пальці й так і сиділа на краю ванни, в рушнику, з мокрим волоссям. Голова чесно перелічувала все, що мала перелічити. Я не знаю, хто він. Він знає, де я живу, коли приходжу і що лежить у моїй шухляді. Розсудлива жінка викинула б картку, поміняла замок і все розповіла подрузі.
О першій ночі я відчинила двері на майданчик, босоніж, і зав’язала стрічку на ручці. Бантиком, як на подарунку. Пальці не слухались, вузол вийшов кривий. Потім зачинилась на обидва замки й довго стояла, притулившись спиною до дверей, і слухала тишу під’їзду. Уже не було «можливо». Було «так».
Уранці стрічки на ручці не було.
Грудень. 1.
Того місяця я майже не спала. На роботі відповідала невпопад, двічі переплутала файли для клієнта. Увечері поверталась додому, і серце билось десь у горлі. Падав перший сніг, мокрий і лапатий. Букет був найбільший з усіх, і на сірому папері ще не встигли розтанути сніжинки.
1.
Я бачив стрічку. Завтра я прийду. Якщо не передумала — залиш ключ під килимком. І ти зробиш усе, що я скажу. Бо ти вже моя.
Я сиділа на підлозі поруч із букетом і перечитувала. Руки тремтіли. Між ніг було мокро від самих цих слів. Я згадувала всі попередні картки. Як спершу сміялась. Як виконувала з цікавості. Як почала чекати. Як заборона торкатися себе робила кожну наступну ніч гострішою. Коліна на килимку й відкритий рот. Пробка. Дзеркало й пальці в горлі. Мій власний голос: «Я зроблю все».
Уранці я довго стояла на порозі з запасним ключем у руці. Синій брелок — мама колись змусила зробити копію «на всяк випадок». Я поклала ключ під килимок, замкнула двері своїм і пішла до ліфта, не озираючись.
Повернулась я о восьмій. Під килимком було порожньо.
Двері були замкнені на обидва замки — так, як я їх лишила. Я відімкнула, штовхнула їх і завмерла на порозі.
У квартирі пахло квітами. Густо, солодко, наче хтось розлив парфуми.
Букет стояв на кухонному столі. Усередині. Ще більший, ніж учора, — білий, важкий, у сірому папері.
Я не рушила з місця. Стояла в пальті, з ключами в кулаці, не дихала і слухала. Гудів холодильник. За стіною в когось шуміла вода. Більше нічого. Тоді, не роззуваючись, я пройшла квартирою і вмикала світло скрізь, де була. Ванна — порожня, шторка відсунута. Спальня. Я відчинила шафу, зазирнула під ліжко, як дитина, і розізлилась на себе, бо руки трусились. Балкон зачинений. Вікна — всі до одного — ручки донизу. Ніхто не ховався. Ніхто не чекав.
На кухні я набрала 102. Палець завис над зеленою кнопкою. Я стерла номер, відкрила чат з Оксаною, написала «Можеш зараз приїхати?» — і теж не відправила.
Бо зрозуміла, чому під килимком було порожньо. Мій запасний ключ на синьому брелоку тепер у нього. Він ним відімкнув, поставив квіти і ним же замкнув за собою, на обидва замки, як у себе вдома.
Я сама його поклала. Сама зав’язала стрічку. Сама сказала вголос. Він не вліз, не зламав, не підібрав. Він зайшов, бо я відчинила. І ключ повертати не збирався.
Я поклала телефон на стіл екраном донизу.
Картка була без цифри.
Ти не передумала. Я теж.
Ключ лишу собі.
Сьогодні. Світло не вмикай. Чекай на колінах.
Я вже близько.
Я прочитала. І відчула, як слабшають коліна. Страх нікуди не дівся — сидів під ребрами, холодний і тверезий. Але вже не перекривав іншого. Я хотіла. Хотіла знати, хто він. Хотіла, щоб він прийшов. Хотіла стати на коліна, відкрити рот і зробити все, що він скаже. За ці місяці я вже не раз це собі пообіцяла. І тепер, у квартирі, де горіло світло в кожній кімнаті, дивлячись на величезний букет білих квітів, сказала знову, тихо:
— Я зроблю все, що ти захочеш.
Потім пішла вимикати світло. Спальня. Ванна. Кухня. І з кожним клацанням вимикача між ніг ставало ще мокріше.
Частина друга. Нуль
Я стала на коліна в коридорі, просто навпроти дверей. На голу підлогу, без килимка. Хотілося, щоб було трохи боляче, щоб я не могла забутись і вдавати, ніби це сон.
Пальто я зняла, сукню теж. Лишилась у білизні, потім подумала і зняла й білизну. Склала все на табуретку біля шафи, акуратно, як перед лікарем. Смішно: я боялась, що він спіткнеться об мої речі в темряві.
У квартирі було так темно, що я бачила тільки вузьку смужку світла під дверима — від лампи на сходовому майданчику. Холодильник на кухні гудів, потім замовк. Від букета пахло так густо, що перехоплювало подих.
Я не знала, скільки чекатиму. Він написав «я вже близько», а не «о десятій». Коліна почали нити хвилин за п’ятнадцять. Я не підвелась.
Десь нагорі рипнула підлога. Я чула цей звук сотні разів: старий паркет над моєю спальнею, кроки пізно ввечері, коли я лежу й дивлюсь у стелю. Хтось там ходить туди й назад, потім стає тихо. Колись я навіть думала, що сусід нагорі теж не спить, і від цього мені було трохи менш самотньо. Тепер рипнуло двічі. І затихло.
Потім загудів ліфт. Я завмерла. Він піднімався довго, з тим самим брязкотом на третьому поверсі, проїхав мій і пішов вище. Зупинився. Двері відчинились і зачинились, і нікого. Я видихнула — не він.
А за хвилину почулись кроки. Не знизу, де ліфт, а згори. Хтось спускався сходами, спокійно, не поспішаючи, ніби вийшов з дому по хліб. Один проліт. Майданчик. Ще кілька сходинок.
Смужка світла під дверима перервалась. Тінь.
Я перестала дихати. Серце калатало так, що мені здавалося, він чує його крізь двері. Ключ увійшов у замок. Мій ключ — я знала цей звук, легке шкрябання, бо запасний мама робила в майстерні на ринку, і він завжди трохи чіплявся. Один оберт. Другий. Нижній замок.
Двері відчинились, і світло з майданчика впало на підлогу переді мною. Я опустила очі, сама не знаю чому. Побачила тільки темні кросівки. Сухі й чисті, без жодної сніжинки, хоча надворі вже кілька днів мело. Ніби він прийшов не з вулиці. Потім двері зачинились, і знову стало темно.
Він не сказав ані слова. Я чула, як він дихає — рівно, глибоко. Чула, як він роззувається. Як щось тихо лягає на табуретку поруч із моєю сукнею — ключі, мабуть, бо ледь чутно дзенькнуло. Потім він присів переді мною. Від нього пахло холодом. Морозним повітрям і димом — не свіжим, а тим, що в’їдається в одяг, коли людина довго стоїть на балконі з сигаретою.
Щось м’яке торкнулось моєї щоки. Стрічка. Він провів нею по моїх губах, повільно, щоб я впізнала. Потім зав’язав мені очі. Тугим вузлом на потилиці, не боляче, але так, що зсунути її я б не змогла.
Його губи опинились біля мого вуха.
— Скажи «стоп», — прошепотів він, — і я піду. І ключ лишу на столі.
Шепіт був низький і хриплуватий, без жодного натяку на голос. Я мовчала. Він чекав. Довго, кілька довгих секунд, і я зрозуміла, що він справді чекає — не для годиться.
— Не піду, — сказала я. — Не йди.
Він тихо засміявся. Коротко, десь у горлі. І цей сміх я чула раніше. Я не могла згадати де, але чула, напевно, і не раз.
Більше я про це не думала, бо його пальці лягли мені на підборіддя й підняли обличчя.
— Відкрий.
Я відкрила рот. Так, як робила це на килимку у ванній, у липні, а потім у листопаді. Як робила в уяві сотні разів. Він не поспішав. Я чула, як дзенькнула пряжка ременя, як вжикнула блискавка. Відчула тепло біля губ ще до того, як він торкнувся. Потім головка лягла мені на язик, важка, гаряча, солонувата. Я застогнала, і це був перший звук, який я видала за весь вечір.
Він узяв мене за волосся на потилиці, над вузлом стрічки. Не смикав. Просто тримав, і я відчувала, що він вирішує, як глибоко й як швидко. Входив повільно, давав мені звикнути, потім трохи глибше. Я пробувала рухати головою сама, і він зупиняв мене — легким натиском пальців, мовчки. Ні. Як він скаже.
Я ніколи не думала, що можна так збуджуватись від того, що тобі не дозволяють навіть смоктати як хочеш. Між ніг було так мокро, що я відчувала це стегнами. Рука сама потяглась униз.
Він помітив одразу. Перехопив мою руку за зап’ястя й поклав мені на коліно. Притиснув. Не можна. Картка з серпня. Я ледь не заскиглила, і він знову тихо засміявся, а тоді ввійшов глибше, аж до горла. Я давилась, слина текла по підборіддю, очі під стрічкою сльозились, а він тримав мене, поки я не навчилась дихати носом, і лише тоді дозволив відхилитись.
Він довго трахав мене в рот. Повільно, потім швидше, потім знову повільно, коли чув, що я задихаюсь. Пальці в моєму волоссі стискались усе сильніше. Його дихання збилось. Він вийшов майже повністю, і я відчула, як він обхопив себе рукою над моїми губами.
— Язик.
Я висунула язик. І він кінчив. Гаряче, сильно, кількома поштовхами — на язик, на губи, трохи на підборіддя. Так, як я уявляла у ванній у листопаді. Тільки уявити смак я тоді не змогла, а тепер знала його.
— Не ковтай, — шепнув він.
Я тримала рот відкритим. Його сперма лежала в мене на язиці, і я відчувала, як він на мене дивиться. Напевно, дивиться — в темряві, з якої я нічого не бачила. Він провів великим пальцем по моєму підборіддю, зібрав те, що стекло, і поклав мені в рот.
— Тепер ковтай.
Я ковтнула. І сказала «дякую», сама від себе не чекаючи. Він погладив мене по щоці. Уперше за вечір — ніжно.
Потім підняв мене на ноги. Коліна не тримали, і він підхопив мене під лікоть, повів квартирою. Він ішов упевнено, не намацуючи стін. Ні разу не зачепив тумбу, яка в коридорі стоїть так, що об неї б’ються всі, хто в мене буває. Повернув до спальні, не вагаючись, ніби бував тут.
Або ніби жив у такій самій квартирі. Ця думка промайнула й зникла.
Він поклав мене на ліжко на спину. Розвів мені коліна, широко, аж потягнуло в стегнах. Як на картці. І довго нічого не робив. Я лежала з розведеними ногами, із зав’язаними очима, і чула тільки, як він роздягається, як шурхотить светр, як падають на підлогу джинси. Я була відкрита, мокра, і він дивився. Я знала, що дивиться.
Потім його пальці торкнулись мене. Ледь-ледь, по внутрішньому боці стегна, вище, по губах, не торкаючись клітора. Я вигнулась йому назустріч, і пальці зникли.
— Ш-ш-ш.
Він почав знову. Повільно, кружляючи, так само, як я сама кружляла пальцями в серпні. Ніби бачив. Ніби стояв тоді над моїм ліжком. Від цієї думки мене обдало жаром. Я дихала ротом, стегна тремтіли. Два його пальці ввійшли в мене, великий ліг на клітор, і я зрозуміла, що зараз кінчу, ще кілька секунд — і…
Він зупинився. Просто прибрав руку.
Я застогнала вголос, майже закричала. Він поклав долоню мені на живіт і чекав, поки я затихну. Поки перестану смикатись. Потім почав спочатку.
Удруге було ще гірше. Чи ще краще, я вже не розрізняла. Тепер він робив це язиком. Повільно, плоско, від низу догори, і тримав мене за стегна, щоб я не підсувалась. Я схопилась руками за простирадло. Я благала. Не пам’ятаю вже, що саме казала — «будь ласка», «ще трохи», «прошу». Коли я була на самому краю, він підвівся. Я відчула, як змістився матрац.
Утретє я вже плакала під стрічкою. Не від болю, від того, як сильно хотіла. Тіло трусило, ніби в гарячці. Він зупинився втретє, нахилився до мого вуха й прошепотів:
— Ти добре тримаєшся.
Ці самі слова я уявляла у вересні. Майже ці самі. І від них мене трусило дужче, ніж від його пальців.
Він підвівся з ліжка. Я почула, як відсувається шухляда комода. Нижня. І як у ній щось шарудить — зимові колготки, які я так і не розібрала.
Я завмерла. Він не шукав. Не відкривав інші шухляди, не зазирав у тумбочку. Одразу нижня, одразу під колготки. І ось уже він вертається, і я чую, як відкривається кришка лубриканту, який лежав там само.
— Звідки… — почала я.
Його палець ліг мені на губи.
Він перевернув мене на живіт і підклав під стегна подушку. Я відчула холодний лубрикант, потім кінчик пробки, знайомий, гладенький. Він вводив її повільно, по колу, даючи мені розслабитись, і я розслабилась. Пробка ввійшла, і я застогнала в подушку. Повно. Як у вересні, тільки тепер не я тримала її, а він. Він легенько натиснув на основу, і мене всю пройняло, від потилиці до п’ят.
А потім він увійшов у мене. Не туди, а нижче — у піхву, з пробкою всередині. Ззаду, повільно, до кінця. Мені стало так тісно, що я на мить перестала дихати. Він тримав мене за стегна, як я уявляла, і рухався довго, глибоко, і кожен поштовх відгукувався пробкою, і я кусала подушку, щоб не кричати на весь під’їзд.
— Не кінчай, — сказав він.
І я не кінчала. Не знаю, як. Він трахав мене, а я тримала себе на самому краю, як він навчив мене за ці місяці. Аж поки він не вийшов. Відчула, як його пальці беруться за основу пробки, і як він повільно, дуже повільно її виймає.
Порожнеча. Я стиснулась навколо неї, і він погладив мене по спині, між лопатками.
— Пам’ятаєш, що я написав у вересні?
«Уявляй, що це я в тобі ззаду». Я пам’ятала. Я кивнула в подушку.
— Скажи.
— Пам’ятаю, — видихнула я. — Так. Будь ласка. Так.
Ще лубрикант, холодний, багато. Головка притиснулась туди, де щойно була пробка. Він не штовхав. Чекав, поки я сама розслаблюсь, і тільки тоді почав входити — по міліметру, зупиняючись, коли я напружувалась. Він був більший, ніж пробка. Значно більший. Пекло, тягнуло, а потім щось усередині піддалось, і він увійшов глибше, і я почула власний голос — низький, чужий стогін, якого в мене ніколи не було.
Він ліг на мене зверху, всім тілом, і завмер. Я відчувала його вагу, його дихання на шиї, його в собі — так глибоко, що, здавалося, він досягає кудись до живота. Потім почав рухатись. Повільно. Майже ніжно. І тільки коли я сама почала підсуватись до нього стегнами, — швидше.
Я не знаю, скільки це тривало. Я втратила лік часу. Він тримав мене за волосся, притискав мою щоку до подушки й брав мене ззаду, у дупу, і кожного разу, коли я починала тремтіти, сповільнювався. Не можна. Ще ні.
А потім він вийшов і підняв мене. Поставив на коліна на підлогу. Розвернув. Я відчула ворс килимка під колінами, а попереду — холод скла. Дзеркало. Те саме, велике, перед яким я сиділа в жовтні.
Він став на коліна позаду й увійшов у мене знову. Так само, ззаду, у дупу, і тепер легко, бо я вже була відкрита для нього. Його рука лягла мені на потилицю. Пальці взялись за вузол стрічки.
— Дивись.
Стрічка зсунулась. Не зовсім — лише на одне око, і то наполовину. У спальні було темно, тільки крізь щілину між шторами падало помаранчеве світло ліхтаря з двору. У дзеркалі я побачила себе: розпатлану, з мокрими губами, на колінах, з розведеними стегнами. А позаду — темну постать. Широкі плечі, голову, що схилилась до мого плеча. Світло було в нього за спиною, і обличчя лишалось чорною плямою. Тільки силует. Тільки руки — одна на моєму стегні, друга вже біля моїх губ.
Два пальці лягли мені на язик.
— Як у жовтні, — шепнув він. — Тільки тепер я справді позаду.
Я взяла його пальці в рот. Смоктала їх, як тоді свої, глибоко, до горла. Дивилась у дзеркало на темну постать, яка трахала мене, і на себе, і не впізнавала. Він рухався сильніше, глибше, і його друга рука нарешті ковзнула мені між ніг. На клітор. Уперше за ніч він торкнувся його і не прибрав руки.
Я була на краю так довго, що вже не могла говорити. Він вийняв пальці з мого рота.
— Ну?
Я знала, чого він чекає. Я казала це у ванній. Я казала це на кухні, над букетом. Я сказала це тепер, дивлячись у дзеркало на силует, якого не могла розгледіти:
— Я зроблю все, що ти захочеш.
— Кінчай.
І я кінчила. Мене скрутило так, що я впала б, якби він не тримав. Я кричала — вже не дбаючи про сусідів, про стіни, про пані Галину. Оргазм ішов хвилями, одна за одною, і щоразу, коли я думала, що це все, він рухався в мені ще раз, і накочувала нова. Я відчула, як він глибоко входить і завмирає, як здригається в мені, як гаряче розливається всередині. Він застогнав мені в шию — уперше на повний голос, і цей стогін я вже точно десь чула.
Ми так і сиділи на підлозі перед дзеркалом. Він тримав мене, обіймаючи ззаду, і я відчувала, як у нього б’ється серце — так само шалено, як у мене. Потім він поправив стрічку, знову на обидва ока, дбайливо. Підняв мене на руки, як дитину, і поклав у ліжко. Укрив ковдрою. Ліг поруч.
Я не пам’ятаю, як заснула. Пам’ятаю тільки, що він гладив мене по волоссю. І що від його плеча пахло димом.
Прокинулась я від того, що матрац змістився. У щілині між шторами ще було темно, але вже не чорно — сіро. Він сидів на краю ліжка й одягався. Я хотіла щось сказати, спитати, хоча б ім’я, але тіло було важке, наче налите свинцем, і я тільки поворухнулась.
Він нахилився, розв’язав вузол на потилиці й зняв стрічку. Поцілував мене в скроню.
— Очей не розплющуй. Спи.
Я не розплющила.
Кроки в коридорі. Шурхіт одягу. Двері. Ключ — один оберт, другий, нижній замок. Як у себе вдома.
А тоді, вже крізь сон, я почула кроки на сходах. Він не викликав ліфт. І кроки йшли не вниз.
Угору.
Прокинулась я, коли вже розвиднілось. Стрічка лежала на подушці поруч, акуратно згорнута. Я лежала й дивилась у стелю. На ту саму стелю, над якою вночі рипіла підлога. Тепер там було тихо.
Тіло боліло — приємно, скрізь. Коліна, стегна, горло. Між сідницями тягнуло, і від кожного руху я згадувала ніч і заливалась жаром.
На кухонному столі, біля букета, лежала картка. Та сама кремова, той самий почерк.
0.
І нижче, дрібно:
Відлік закінчився. Далі рахую не я.
Я не зрозуміла, що він має на увазі. А потім зрозуміла, і мені стало гаряче.
На картці лежав кленовий листок. Не жовтий, як у жовтні, — темний, сухий, скручений морозом. Такі всю зиму тримаються на гілках у дворі за будинком і стукають у шибки балконів, що виходять на той бік. Його не принесли на підошві. Його поклали навмисно.
Я сіла на табуретку прямо в халаті й довго тримала листок на долоні. І тоді згадала.
Позаторік, у листопаді, ще до всіх букетів. Пізно ввечері хтось подзвонив у двері. Я відчинила, а там — сусід з поверху вище. Високий, у сірому светрі, з картонною коробкою в руках. Сказав, що кур’єр переплутав поверхи: у мене тридцять четверта, у нього тридцять восьма, а на мокрій від дощу наліпці цифру розмило. Залишив коробку під його дверима. Коробка була надірвана на куті. «Вибачте, — сказав він, — вона вже така приїхала». І всміхнувся. Я схопила коробку, пробурмотіла «дякую» і зачинила двері, червона до вух. А тоді побачила, що з-під надірваного картону видно край чека. Назва магазину. І рядок: «Анальна пробка, розмір M».
Я тоді півночі не могла заснути від сорому. А вранці вирішила, що він не дивився. Що нормальні люди не дивляться. І викинула той вечір з голови так старанно, що навіть у вересні, над карткою, не згадала.
Його звали Денис. Я знала це тільки від пані Галини: «Денисик із тридцять восьмої, золотий хлопець, завжди сумки допоможе донести». Він курив на балконі просто наді мною — я іноді чула, як клацає запальничка, і бачила, як униз пливе дим. Вікна його кухні, як і моєї, виходили у двір. На клени. Іноді вночі я чула, як у нього рипить підлога. Іноді — як він сміється, тихо, низько, мабуть, говорячи з кимось по телефону.
Я одяглась, як у тумані. Узяла пакет зі сміттям, щоб мати хоч якусь причину вийти. Натиснула кнопку ліфта. Він їхав згори.
Двері відчинились. Усередині стояв Денис. У чорній куртці, з рюкзаком на плечі. Свіжий, поголений, з мокрим від душу волоссям. Він глянув на мене і кивнув.
— Доброго ранку.
Звичайний голос. Не шепіт.
— Доброго, — сказала я і зайшла. Сміття тримала перед собою, як щит.
Ми їхали мовчки. На третьому поверсі ліфт брязнув, як завжди. Я дивилась на двері. Від нього ледь чутно пахло димом і холодом.
— Сніг уночі випав, — сказав він. — Обережно на сходах біля входу, там слизько.
— Дякую.
Ліфт зупинився на першому. Він пропустив мене вперед. Я вийшла, пройшла повз віконце, і пані Галина помахала нам обом:
— Денисику, ти сьогодні рано!
— Робота, пані Галино.
Він дістав з кишені ключі. Зв’язка дзенькнула. Я дивилась на неї, і в мене обірвалось усередині.
Серед його ключів висів мій. Запасний. На синьому брелоку.
Він навіть не намагався його сховати. Покрутив зв’язку на пальці, впіймав і сховав назад у кишеню. Відчинив мені двері під’їзду. Я пройшла повз нього, і він нахилився до мене — на пів секунди, так, що пані Галина нічого б не помітила.
— Ти добре трималась, — сказав він тихо. Тим самим низьким голосом. — До вечора.
Він пішов до зупинки, не озираючись. Я стояла на порозі з пакетом сміття в руці й дивилась йому вслід. Сніг падав мені на волосся.
До вечора.
Він не написав, о котрій. Не написав, що робити. Не поклав картки. Відлік закінчився, і тепер рахує він.
Я знала, що повернуся раніше. Що прийму гарячий душ. Що вимкну світло.
І що чекатиму на колінах.
Коментарі